Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
У селі в Ківерцівському районі - неймовірні краєвиди, бараки та... цигани
10:13 27.08.2017
2894

Хати-бараки, біда на таможні та визначні руїни: фото-репортаж з села Прилуцького.

Зачувши, що скоро село Прилуцьке Ківерцівського району заживе «по-новому», поспішили зафіксувати його в історії, – пише в рубриці «Занесло в село» Волинь24.

...Поки на вулицю Богуна не ліг луцький асфальт.

...Поки в Панському лісі не виріс новий мікрорайон.

...Поки всі прилуцькі малята не
«мігрували» з ветхого місцевого дитсадка у міські ДНЗ.

...А в прилуцькому Будинку культури не почали гастролювати луцькі артисти.

Усе це (і не тільки) обіцяють селу у разі потенційного об'єднання з Луцьком. Тож, один день із життя Прилуцького. Поки воно є)

Пішов в армію з Ківерець – вернувся в Прилуцьке

Цивілізація у селян - простінько за городами, де димлять труби луцьких підприємств та видніються «чуби» багатоповерхівок. У себе ж – стареча школа із прибудовою, що тріщить по швах, діряві дороги, обдертий клуб, садок «на курячих ніжках».

Коли і яким комуністом було прокляте те Прилуцьке, хто зна. У села ж, схоже, свого часу відібрали не тільки назву (до совєтської реформи 64-го воно було собі ...Ківерцями). А й – долю.

– Пішов в армію з Ківерець, а прийшов в Прилуцьке, – згадує 75-річний Мирослав Харчук, вистукуючи молотком по рамах старої веранди.

Каже, й не пригадує, щоби крепко опиралися селяни тоді такому перейменуванню. А це й не дивно. Влада сказала «треба», значить...

Та всі інші населені пункти довкола Луцька вже давно "пообростали" асфальтами, бруківками, стадіонами, амбулаторіями і ... «царськими» мікрорайонами, куди мігрували всі луцькі грошові мішки. А тут же враження – ніби недобігло село до цивілізації. Застигло десь у 60-х.


На таможні Біда. Наталя Василівна Біда


Типовий суботній будень. Селяни нарихтували мішків зі сміттям обабіч місцевих доріг. Хтось будує. Хтось догрібає останнє руде листя в садках. Хтось дозбирує недомерзлі помідори на славнозвісній плантації під залізничним полотном.

Ми ж найперше шукаємо вулицю Богуна. Ту саму, що є козирною картою у торгівлі за прихильність до об'єднання з Луцьком – нове життя на вулиці Богуна. Виділити 5 мільйонів на асфальт щедро пообіцяли луцькі можновладці.

Намагаємося з неї й почати... Вулиця Богуна впирається у самісіньке місто. А от де межа, не кожен перехожий одразу й зізнається.

– А тут! Це – таможня, – голосисто заявляє продавчиня невеличкого магазину, куди заглядаємо «в розвідку».

У місцевій забігайлівці торгує Наталія ...Біда. Але якби кожна біда так усміхалася, то було б і півбіди.

Суботній день, а всередині – людно. Більшість, правда, покупців, прийшли не так скупитися, як прихопити щось на закуску.

– Ото на те всі й купилися! – піднімає пальця вгору один із місцевих чоловіків, зачувши мову про асфальт на його вулиці.

Тема приєднання до Луцька на цій вулиці, як-то кажуть, топова.

Селяни одразу показують городи «за спинами» їхніх хатів, які потенційно можуть бути цікавими Луцьку. Колгоспні поля колись по шматку розділили між людьми. Тут же згодом взялися будувати м'ясокомбінат, але так він у статусі будмайданчика і лишився заростати бур'янами.

БАРАКИ Є, СТАДІОНУ - НЕМА...

Ще одна «родзинка» вулиці Богуна – бараки.

Оселі, які охрестили бараками, раніше такими й були. Кілька нашвидкуруч збитих із дерев'яних дошок будинків колись слугували тимчасовим житлом для працівників мостозагону. Усіх їх загітували на роботу в тому числі й обіцянками дати квартири в Луцьку. Поки чекали того житла, то вже поприлаштовували бараки до більш-менш пристойного існування. А потім про квартири й перестали мріяти...

У кожному з бараків – по три-чотири сім'ї. Як живеться у такому комунальному царстві, можна тільки здогадуватися.

Заходимо у перший ліпший двір. 67-літня Ганна Грицюк з порогу, не добираючи слів, смачно розповідає про життя-буття. Смачно, тільки – не зовсім цензурно.

Мимоволі слухаємо про добрих сусідів і «сусідів-чортів», про чиєсь «байстрюченя», про крепко паршиву бабу і як мешканців бараків агітірували «за Луцьк підписатися».

За парканом хлопчаки літ 14-ти на цю всю тираду лише хитро очима блимають. Не вперше, мабуть, чують. Їм кажуть, і в бараках – нічого так живеться. За мить охоче ведуть показувати саморобне футбольне поле попід колією. Його Влад Самчук та Павло Хаков облаштували самі. Серйозно так заявляють: «погасати» м'яча не було де. Школа – далеко, а навіть тамтешній стадіон такий, що не дуже то й розженешся. Тому поїзди їдуть, хлопці грають...

Визначні руїни: колгосп, маєток польського пана і школа хорошенка

Холодній суботній день не стає на заваді тому, щоби побачити інші визначні місцини Прилуцького. Точніше - визначні руїни.
Серед таких – і знаменита «школа Хорошенка». Підприємець-ковбасник Вячеслав Хорошенко колись готувався йти у велику політику й, подейкують, виторгував у тамтешніх депутатів солідну земельну ділянку. Взамін пообіцяв поставити ...школу.

Під прицілом журналістських камер у розпал виборчої кампанії школу будували аж дим ішов. Звести - звели. А незадовго стіни вкрили тріщини. Що робити з дивним і, як виявилося, непридатним для реконструкції об'єктом не вигадала ні «та влада», ні «ця».

Безжально може канути в лету і ще один свідок історії Прилуцького – маєток предводителя луцького дворянства Вінцента Корвін-Піотровського, дочкою якого є польська письменниця Габріела Запольська. Як реанімувати цей шматок історії, поки теж загадка.

Поруч, за іронією долі, стоїть на семи вітрах і колгоспна ферма. Доля підготувала цим спорудам епохи колективізму доживати так, як доживають і поруйновані ними панські маєтки, на місці яких червоні «швондєри» традиційно ставили колгоспи.

Помітивши журналістів, народ підказує нам ще один знаковий об'єкт: місцевий садочок. Такого, напевне, нема у жодному приміському селі.

Дошкільнята туляться у хаті, яку звели з розібраної старої школи. З вікон виглядають на зарослий бур'яном фундамент та порослі мохом блоки. На добудову садочка свого часу батьки сільської дітвори здавали гроші. Але діти вже досі старшокласники, а будувати ніхто й не брався.

Терплять і роблять

І поки влада мудрує ламає голови, як виміняти на прилуцькі паї такі-сякі інвестиції у село під Луцьком, його мешканці терплять і будують комфорт хоча б за власними парканами.

Чимало селян мають унікальні хобі. Як, скажімо, Наталя та Тарас Трубайли. Був час, коли на їхнє подвір'я водили дітей на екскурсію. Бо де ще можна побачити стільки заморського птаства (страусів, декоративних качок, курей, перепілок, куріпок, фазанів, павлінів та всього іншого) й уявити важко.

Ближче до Сапогова (під тим самим Панським лісом, де далекоглядні луцькі чиновники на словах планують звести новий мікрорайон) натрапляємо на Бориса Мельника. Чоловік переселився з Луцька, аби без перешкод займатися улюбленою справою. Як професійний кінолог він розводить німецьких вівчарок. А як господар, що любить всяку живність, тримає ще й чимало красенів кролів...


Над багатьма оселями у селі майорять синьо-жовті стяги. Прилуцьке має унікальну та героїчну історію. Чимало місцевих людей у свій час зробили все, щоб такі стяги майоріли над Україною.

Чи не тому так кортіло якомусь партійному генералу ще тоді, в 64-му забрати у села назву? Не вийшло придушити патріотичний опір, то хоч так...

У всьому іншому – таке, трохи циганське щастя має Прилуцьке. Ніби і є. Але – мало.

А до циганського щастя у селі й вулиця "циганська" є. Щоправда, то суто народна назва. Але знають її - від малого до великого. Хоча історія появи ромів у селі (а нам її розповів Мирослав Харчук) особлива.

Ще у радянські роки «степанові хлопці», каже чоловік, ніби вбили одного цуманського цигана. Після чого всі тамтешні цигани виїхали з Цумані в Прилуцьке, де комусь із них дали ділянку під будівництво.

За роки змирилися селяни з новими сусідами і тепер, запевняють, живуть пліч-о-пліч. Ну, майже душа в душу...





Коментарі
20 вересня
Сьогодні
Вчора
18.09.2017
17.09.2017
16.09.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин