Студентка Ківерцівського медколеджу розповіла про біль матері Маріса Камінського

«Я не знала Маріса особисто, але біль матері героя став моїм болем»: студентка медколеджу у доповіді на всеукраїнській конференції.

Про це Район.Ківерці розповіла наставниця студентки Алла Кирічок.

21-22 вересня на базі Київського міського медичного коледжу відбулася Всеукраїнська студентська науково-практична конференція медичних коледжів, училищ та інститутів медсестринства «Україна – понад усе!» Конференція відбувалася за участі студентів зі всіх регіонів України.

Ківерцівський медколедж на конференції в Києві представила студентка 3 курсу Наталія Нивчик, презентувавши доповідь з теми: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

2

Цей виступ присвячений пам’яті загиблого Героя України Маріса Камінського.

Він загинув 3 лютого 2017 року під Авдіївкою Донецької області. Горе втрати сколихнуло усю коледжну родину, бо Маріс – син заступника директора з гуманітарної освіти та виховання, син нашого наставника, порадника Людмили Камінської. 

Ось що написала Наталя про горе втрати своєї викладачки.

(Текст подано без правок)

Коли загорається зірка нашого життя, ми не знаємо, які випробування і муки підготувала для нас доля, ми не  можемо передбачити «чи камінь на плечі, чи цілий обвал». І коли Бог дарує радість бути мамою,  хвилини буття здаються подарунком  янгола – охоронця. Адже бути мамою – означає жити повноцінним життям! Бути мамою означає повернутися в дитинство: ліпити, малювати, стояти на голові, дивитися в небо, ходити по калюжах, лазити по деревах, сміятися до нестями, грати в схованки і насолоджуватися кожним днем! Бути мамою – це можливість виховати гідних людей, це жертовність і відповідальність. Кожна мати хоче бачити своїх дітей здоровими, щасливими, а головне – живими.

Криваве слово «війна» перевернуло світ тих матерів, кому судилося чекати повернення дітей із того пекла, та зруйнувало  вщент світ всіх тих, які втратили найдорожче – свою дитину.  Нашу коледжну родину теж не оминуло горе втрати. 3 лютого 2017 року  під Авдіївкою Донецької області  загинув Маріс Камінський – син заступника директора з гуманітарної освіти та виховання, син нашого наставника, порадника Людмили Леонтіївни Камінської.

Я не знала Маріса особисто, але біль втрати став моїм болем. Я бачу, як коридорами коледжу ходить помітно схудла, зболена, вистраждана жінка, жінка - мати, яка не може змиритися з   тим, що відбулося. Невпинно  спливатиме час і віддалятиме її від тої страшної дати, але очі материнські не перестануть плакати і серце не припинить обливатися кров’ю. Бо неможливо повернути з вічності найдорожче - сина, якому б ще жити і жити, любити, будувати, народжувати і виховувати дітей.

Маріс Камінський був випускником Львівського державного ліцею  з посиленою військово - фізичною підготовкою імені Героїв Крут та Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Генерал  Павло Ткачук писав  про Камінського на своїй сторінці у мережі «Facebook»: «З перших днів антитерористичної операції  Маріс виконував бойові завдання на Сході України, був учасником героїчної оборони Луганського аеропорту. Під час проходження військової служби, виконання завдань в районі АТО, Маріс зарекомендував себе виваженим, порядним, доброзичливим, веселим, життєрадісним, завжди був готовий прийти на допомогу, вирізнявся високими професійними навичками, показував найкращі результати з вогневої підготовки. Він був уособленням справжнього українського офіцера – офіцера  відповідального, наполегливого та відданого своїй професії…»

Якою Маріс був людиною,  сьогодні можна судити за фото-, відео- коментарями у соціальних мережах, де спогади друзів, товаришів по службі, родини.  «Він захоплювався спортом, любив карате, був чудовим співрозмовником, вірним другом…» - писав про Маріса Камінського волонтер Ян Осока. Нині в Інтернеті описане ледь не все життя Маріса. Бо ми маємо знати історію своїх героїв, історію життєвого подвигу тих, кому ми зобов’язані спокоєм та мирним небом. Вони ж бо варті не просто гарних коментарів, а щирих молитов та вічної пам’яті.

1

Особливо трепетною є сторінка життя Маріса під назвою «кохання». Бо почуття, що випробувані війною, - найсильніші. Дружина героя - Яна Камінська - це  людина, що варта захоплення, людина, що не зламалася від  горя, людина величезної сили духу. Дивлюсь на фото і думаю: ну, де б, здавалося, береться сила в такому тендітному тілі. Певно, на таких жінках, відкритих, чесних, відданих, тримається світ. Ось що пише Яна про свого коханого: «Справжній чоловік - справедливий, чесний, відданий кожній справі сповна. Я з ним  була дуже щаслива…. Могли казати один одному, що любимо, декілька разів на день… Лишень ми знали, що ці слова для нас означають…, тішились, як могли, боялись образити один одного… Найкраще, що було у  моєму житті  – це він».

Ні для кого не було секретом, що Яна носить під серцем дитя героя. Тисячі людей, я впевнена, молились за здоров’я матері і дитини. Ми бачили переживання Людмили Леонтіївни, хотілося підтримати її бодай словом.

4

Спекотний  серпень порадував новиною – Людмила Леонтіївна стала бабусею маленького янголятка. В імені САМІРА прозвучали  літери імені МАРІС.  Ця крихітка бачитиме татуся у снах і на  сімейних щасливих фотографіях, але це будуть спогади про героя, який мріяв про мирне небо і сімейний затишок.

Кожного  вечора, коли сонце прощається із натомленою землею,  у душу стукає прикре і болюче: «а що, якби…», роз’їдає сум самотню тишу. На вечірньому небі загораються зірки, що виблискують, мов мільйони рідних очей, і все, що лишається,   - це пильно вдивлятись  у них і сподіватись на кінець цього нестерпного болю.

Господь дарує ще один день…Вислухай, Боже, зболілий голос  матері, торкнися  зраненого серця тієї, що лишилась вдовою, пошматованої душі дитини, що лишилась сиротою. Даруй, Господи, кожен день для добра. Нехай він стане днем миру, радості, днем без болю, без страху, без втрат, без материнських сліз…

4