Тревел-блогер знайшов село на Ківерцівщині, про яке знято голівудський фільм

75 років тому на Волині нацисти знищили село Трохимбрід, розстрілявши близько 5 тисяч євреїв, які жили там. 

Місце, де раніше було село, відшукав тревел-блогер Вадим Войтик. Нижче – його репортаж, – пише Волинь24.

Юденфрай Трохимбрід

18 березня 1791 року чотириколісний віз Трохима Б., перевернувшись, притис (а може, й не притис) його до дна річки Брід. Першими побачили уламки возотрощі, які підіймалися на поверхню ріки, малі близнючки В.: у вирі крутилися змійки білих стрічок, подерта вельветова рукавичка з розчепіреними пальцями, порожні котушки з-під ниток, пікантне пенсне, ягоди малини та аґрусу, шматочки лайна, нижня білизна, черепки розтрощеного балона, кровоточні червоні літери на резолюції: «Хай буде..., хай буде...»

Так згадується історія волинського містечка Трохимбрід у романі Джонатана Сафрана Фоера «Все ясно», який більш відомий нам як «Сяйво навколо». Юний герой роману, якого звуть... Джонатан Сафран Фоер вирушає в загадкову країну Україну на пошуки Богом забутого Трачимброда. Десь там, на Волині мешкає жінка, що під час війни порятувала Джонатанового діда.

Роман, може з огляду на національність сюжету, викликав симпатії в читачів та навіть критиків. Принаймні кілька нагород Фоер здобув. Чого не скажеш про екранізацію, що стала справою рук популярного актора й водночас режисера-початківця Ліва Шрайбера. Навіть попри оригінальний мікс з героя-гобита Елайджу Вуда, етнічних музиків Гоголь Борделло та музику шрупи «Ленінград».

Що й казати: Україна в Ліва Шрайбера вийшла м’яко кажучи фігова. Зйомки малобюджетної стрічки відбувались в Чехії. Стереотипну батьківщину сала та антисемітизму намалювали усіма барвами безглуздості, пошкодувавши навіть кількасот доларів на вояж до натурного об’єкту. Хоч хтось там із знімальної групи згодом стверджував, що в Україні бував, тож життя бачив.

Полями та лісами, від Львова до Одеси дивакуватий онук з української гоп-компанією їде в «сраний Луцьк». Пречудові шосе змінюються балканськими пейзажами, так само мало подібними на волинські простори, як і шосе на волинські дороги.

1

Пильні глядачі навіть помітили мило та крем для рук в поїзному туалеті, що остаточно відірвало авторів фільму від українських реалій 1990-х. Втім, це не завадило режисеру понапихати в стрічку чорнушних сцен з покинутими внаслідок незалежності хатами чи бомжеподібними готелями.

Зрештою, «Сяйво навколо» приковбасило і мене. Восени 2006-го, переглянувши той шедевр, я негайно настрочив кілька «теплих» слів до свого ще підліткового бложика. П’ять років потому я вирушив на власні пошуки Трохимброда.

Власне така транскрипція правильніша, особливо з огляду на версію походження назви містечка. Поселення заснували євреї в 1835-му за велінням російської чи то царівни чи то княгині Софії. За що українці все життя звали містечко Софіївкою, а поляки — Zofiówka.

Рік за роком містечко росло, на кінець століття тут мешкало понад півтори тисячі жителів. За Польщі, до початку Другої світової — біля трьох. Діяли сім синагог, школа і все таке. Потім прийшли нацисти. В Трохибродське гетто навезли євреїв із сусідніх сіл. А в 1943 гетто ліквідували.

У масових розстрілах брали участь і поліцаї, які на українській Вікі називаються особами «неєврейського походження», а на російській прямо, «українцями». Втім, деякі українські родини допомагали євреям тікати, за що карателі стратили ще й чимало наших.

Штетль (єврейське містечко) та кілька сусідніх сіл було повністю знищено. Вижити вдалося 30-40 євреям. Один з яких і був дідусем автора та головного героя книги.

Софіївка? Та ж там нема нічо, – каже нам бабця із сусіднього села Клубочин. — Лише могилки та поле. Та й не знайдете ви певно. Бо треба лісом стежку знати. Може б провів хто.   

Жіночка, чиї батьки чи то рятували, чи то розстрілювали євреїв сумно дивиться нам услід. Мій рафік захитався горбами, тримаючи курс на невідомо ким поставлену точку на гугль-карті. 

Та скоро глибока колія слабопрохідної дороги крізь торф’яники поставила нашу експедицію під питання. Навіть не знаю, що би вдіяв на нашому місці Елайджа Вуд — в його мандрах до Трачимброду вела добре асфальтована дорога.
  
На щастя, несподівано нам трапився місцевий житель, котрий незнамо що забув у волинських болотах. Карколомними поворотами через болота та ліс їхали ми слідом за його авто. Та раптом, десь у глушині, стали.

Приїхали, — напівжартома ми неспокійно споглядали за діями незнайомця. Тим часом наш дядько вийшов з машини, відкрив багажник та почав... збирати рушницю.

Та ні, нової трагедії цього разу Трохимбрід не зазнав. Навіть качка, яку мав намір вполювати наш провідник, залишилась живою. Ми рушили далі.

Ось вони, могилки, — ми стали у полі, край лісочка. — Одна і друга. Більше тут нічого нема.
 

Кіношний Трохимбрід, як і все в тому фільмі геть не подібний на справжній. Одинока хатинка посередині соняшникового поля. А-ля Куштуріца.

Направду, крім двох меморіальних плит про містечко не було навіть натяку.

Я ще застав школу та кілька хаток, — дядько сів навприсядки та закурив. — Але вже років з 30 тут все отак. Ще була біда, золото тут шукали. Щораз бачив ями та людей з тими от штуками, аби метал у землі бачити. Євреї ж бо не бідні тут мешкали. Та вже й з тим заспокоїлись.

Дядько кинув недопалок та підвівся. — А ви тут ще довго будете?
 

Чого ж довго, поїхали.

Джонатан Фоер приїхав до Трохимброда, аби знайти жінку на ім’я Августина, спасительку діда. Ми ж не знайшли нікого. Лише вітер гнав до лісу чорний пил, а може попіл торф’яних боліт.