Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Ківерчанин Олександр Бовканюк понад три десятиліття віддав коханій жінці і залишився вірним навіть, коли та втратила пальці обох рук
10:33 14.06.2017

Ківерцівське подружжя Нелі та Олександра Бовканюків, яке пройшло не одне випробування, заслуговує відвертого подиву, захоплення та прикладу для наслідування.

Про це пише Ольга ТИШКО на сторінках «Вісник+К».

Таємно вінчалися серед ночі

Своє життя Олександр Никифорович не уявляв без танців і музики. Тож після закінчення школи вступив у Луцьке культурно-освітнє училище. Здобув диплом й отримав роботу в Ківерцівському ра­йонному будинку культури. Життя закружляло у своєму вихорі. Постійні репетиції, концерти, зустрічі… Вільного часу майже не було.

Якось він після репетиції зайшов відвідати свого давнього друга Валентина, який працював у цеху художнього паркету Ківерцівського деревообробного комбінату. Там і побачив її. Неля вразила своїм поглядом і красою. Тож не втримався і запросив її на танці.

Дуже швидко Олександр зрозумів, що за гарною зовнішністю ховаються простота в спілкуванні та щирість. Відчулася рідна душа, з якою можна розмовляти щиро і просто про все. Хотілося бачити її знову і знову.

Серце юнака сколихнуло почуття, якого раніше не знав. І Нелина душа відповіла взаємністю. Через три місяці молоді люди побралися. Вінчання відбулося таємно в місцевому храмі. Обітницю бути разом у радості та горі до кінця своїх днів давали о першій годині ночі. Бо церква тоді заборонялась. Але закохана пара будь-що вирішила освятити свій шлюб на небесах.

У подружжя народилися донька і син. Та довго в декретах Неля не засиджувалася. Вона вийшла на роботу й працювала у «доці» у вечірні зміни. Мусила виходити з дому раніше, ніж встигав повертатися зі своєї праці чоловік. Тож домовлялися про зустріч на лавочці у парку, куди жінка приходила з дітьми… Він забирав малят і вів додому, а вона летіла чарувати над паркетом.

Але у 1990-му в дім Бовканюків прийшла біда: Неля Михайлівна отримала важку виробничу травму. Жінка залишилася без пальців обох рук.

– Пам’ятаю, за 15 хвилин до другої ночі мені робочі повідомили, що сталася трагедія. Тіло скував страх. Були думки лише про одне: чи залишиться Неля жива? Я дітей покинув у сусідів і побіг на комбінат. Там побачив її, всю в крові. Але погляд очей був твердий, він переконував: усе буде добре, – згадує Олександр Бовканюк. – Неля пережила шість складних операцій: ампутації, «чистки», пересадки шкіри. Проте ніколи не скаржилась, а мовчки терпіла, приймаючи випробування, яке випало на долю.

– А знаєте чому? – підхоплює розмову Неля Михайлівна. – Бо не було ні страху, ні образ. А підтримка батьків і чолові­ка відчувалася така міцна, що думок про погане ніколи навіть не виникало. Життя продовжувалось, і впевненість у чоловікові міцніла. Хоч ви знаєте, моя мама переконувала Олександра знайти собі здорову жінку, але він навіть і думки про це не мав.

Без пальців навчилася в’язати та вишивати

А вдома на маму, яка завжди готувала смачні пиріжки і виконувала всю хатню роботу, чекали двоє маленьких дітей. Неля розуміла, що безсила будь-що змінити. Не впасти у відчай допомагала саме любов та підтримка Олександра. Бо він не втік від проблем, не пішов шукати «розуміння» у когось іншого. А брав за руку чотирилітню Оленку та дворічного Павлуся й поспішав з ними до їхньої мами.

Неля провела у лікарняних палатах не один тиждень. За цей час чоловік навчився пекти, прати і прасувати. Приходив із репетицій – і щось смачненьке готував. А вечорами ще й знаходив час на віддушину – вишивку. Зранку він плів косички та за­в’язував бантики доні… Все робив з любов’ю. І ніколи жоден мускул на його обличчі не видав ні смутку, ні образ, ні гніву.

В усіх цих клопотах чоловік не втратив себе. Сімейні турботи не завадили йому стати досить відомою в районі людиною. Олександр Бовканюк очолив ра­йонний будинок культури, став заслуженим працівником культури.

Неля Михайлівна й Олександр Никифорович у парі вже понад три десятиліття. Позаду в них непросте життя. Та сьогодні ця сімейна пара не згадує сумного минулого. Міцний фундамент родини, закладений головою сім’ї, не дав тріщини. Донька Олена – вчитель анг­лійської мови початкових класів, подарувала татові з мамою онучку Яну. Син Павло продовжив батьківську справу і став викладачем музики в педагогічному коледжі по класу баяна. А кохана дружина заново навчилася не просто мити посуд, прати, а й в’язати, вишивати і працювати на городі…

Ось вона, справжня сила любові, яка крізь муки і нестерпний біль береже світло почуттів, повагу, взаєморозуміння і вірність. Бо достойно долати труднощі можуть тільки люблячі люди.

Коментарі
22 жовтня
Сьогодні
Вчора
20.10.2017
19.10.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин