Ківерчанин Олександр Бовканюк понад три десятиліття віддав коханій жінці і залишився вірним навіть, коли та втратила пальці обох рук
Ківерцівське подружжя Нелі та Олександра Бовканюків, яке пройшло не одне випробування, заслуговує відвертого подиву, захоплення та прикладу для наслідування.
Про це пише Ольга ТИШКО на сторінках «Вісник+К».
Таємно вінчалися серед ночі
Своє життя Олександр Никифорович не уявляв без танців і музики. Тож після закінчення школи вступив у Луцьке культурно-освітнє училище. Здобув диплом й отримав роботу в Ківерцівському районному будинку культури. Життя закружляло у своєму вихорі. Постійні репетиції, концерти, зустрічі… Вільного часу майже не було.
Якось він після репетиції зайшов відвідати свого давнього друга Валентина, який працював у цеху художнього паркету Ківерцівського деревообробного комбінату. Там і побачив її. Неля вразила своїм поглядом і красою. Тож не втримався і запросив її на танці.
Дуже швидко Олександр зрозумів, що за гарною зовнішністю ховаються простота в спілкуванні та щирість. Відчулася рідна душа, з якою можна розмовляти щиро і просто про все. Хотілося бачити її знову і знову.
Серце юнака сколихнуло почуття, якого раніше не знав. І Нелина душа відповіла взаємністю. Через три місяці молоді люди побралися. Вінчання відбулося таємно в місцевому храмі. Обітницю бути разом у радості та горі до кінця своїх днів давали о першій годині ночі. Бо церква тоді заборонялась. Але закохана пара будь-що вирішила освятити свій шлюб на небесах.
У подружжя народилися донька і син. Та довго в декретах Неля не засиджувалася. Вона вийшла на роботу й працювала у «доці» у вечірні зміни. Мусила виходити з дому раніше, ніж встигав повертатися зі своєї праці чоловік. Тож домовлялися про зустріч на лавочці у парку, куди жінка приходила з дітьми… Він забирав малят і вів додому, а вона летіла чарувати над паркетом.
Але у 1990-му в дім Бовканюків прийшла біда: Неля Михайлівна отримала важку виробничу травму. Жінка залишилася без пальців обох рук.
– Пам’ятаю, за 15 хвилин до другої ночі мені робочі повідомили, що сталася трагедія. Тіло скував страх. Були думки лише про одне: чи залишиться Неля жива? Я дітей покинув у сусідів і побіг на комбінат. Там побачив її, всю в крові. Але погляд очей був твердий, він переконував: усе буде добре, – згадує Олександр Бовканюк. – Неля пережила шість складних операцій: ампутації, «чистки», пересадки шкіри. Проте ніколи не скаржилась, а мовчки терпіла, приймаючи випробування, яке випало на долю.
– А знаєте чому? – підхоплює розмову Неля Михайлівна. – Бо не було ні страху, ні образ. А підтримка батьків і чоловіка відчувалася така міцна, що думок про погане ніколи навіть не виникало. Життя продовжувалось, і впевненість у чоловікові міцніла. Хоч ви знаєте, моя мама переконувала Олександра знайти собі здорову жінку, але він навіть і думки про це не мав.
Без пальців навчилася в’язати та вишивати
А вдома на маму, яка завжди готувала смачні пиріжки і виконувала всю хатню роботу, чекали двоє маленьких дітей. Неля розуміла, що безсила будь-що змінити. Не впасти у відчай допомагала саме любов та підтримка Олександра. Бо він не втік від проблем, не пішов шукати «розуміння» у когось іншого. А брав за руку чотирилітню Оленку та дворічного Павлуся й поспішав з ними до їхньої мами.
Неля провела у лікарняних палатах не один тиждень. За цей час чоловік навчився пекти, прати і прасувати. Приходив із репетицій – і щось смачненьке готував. А вечорами ще й знаходив час на віддушину – вишивку. Зранку він плів косички та зав’язував бантики доні… Все робив з любов’ю. І ніколи жоден мускул на його обличчі не видав ні смутку, ні образ, ні гніву.
В усіх цих клопотах чоловік не втратив себе. Сімейні турботи не завадили йому стати досить відомою в районі людиною. Олександр Бовканюк очолив районний будинок культури, став заслуженим працівником культури.
Неля Михайлівна й Олександр Никифорович у парі вже понад три десятиліття. Позаду в них непросте життя. Та сьогодні ця сімейна пара не згадує сумного минулого. Міцний фундамент родини, закладений головою сім’ї, не дав тріщини. Донька Олена – вчитель англійської мови початкових класів, подарувала татові з мамою онучку Яну. Син Павло продовжив батьківську справу і став викладачем музики в педагогічному коледжі по класу баяна. А кохана дружина заново навчилася не просто мити посуд, прати, а й в’язати, вишивати і працювати на городі…
Ось вона, справжня сила любові, яка крізь муки і нестерпний біль береже світло почуттів, повагу, взаєморозуміння і вірність. Бо достойно долати труднощі можуть тільки люблячі люди.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром