Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Село на Ківерцівщині має заквітчену церкву, добрих людей та... сморід нечистот
12:13 24.08.2017

Село на Ківерцівщині має заквітчену церкву, добрих людей та... сморід нечистот

Село під Луцьком. Мальовниче, хоч маслом пиши. З історією, в якій ще маса непрочитаних сторінок. З людьми, про які легенди ходять. І – з очисними спорудами під боком, що «ховають» нечистоти з усього міста за шеренгами будяків.

Про це пише у своїй рубриці «Занесло в село» Волинь24.

– Зараз будуть. Побачите, – киває головою кудись у вікно випадковий співрозмовник у маршрутці «Луцьк-Липляни» у відповідь на моє «хоч би їх не пропустити».

– …Точніше почуєте. Таке точно не пропустите, – додає за мить.

За вікном – миготить розпечена серпневим сонцем стерня, соняшники та сухе картопляне бадилля. Десь на обрії – верхівки баштових кранів: «привіт» селу з гамірного Луцька.

– О! Чуєте? – багатозначно посміхається чоловік.

Аби тільки я. Всі чують. Маршрутка швидко наповнюється нестерпним смородом. Так, наче ми в купу гною в’їхали. От вам і Липляни. Мовчки (народ у маршрутці притих) минаємо зловіщі очисні, людські паї з купами нечистот навпроти. Сумно і якось аж надто промовисто за ровами з нечистотами – старезний (ще чеський) цвинтар.

Принишкли старі хрести. Мертвим, кажуть, все одно. …А живим?



Що не хата, то Петро або Не святі вареники ліплять

Фестиваль вареників? Будь-ласка! Млинців на півсела напекти на Масляну? Зараз-зараз. Ялинку відкривати? Рушниками село вбрати? Почистити хащі? Церкву фарбувати? Клумбу садити?.. Подейкують, липлянців від мешканців усіх довколишніх сіл відрізняє єдине: вони – найлегші на підйом, переконує місцева жителька Галина Яблонська.

Вона охоче відгукується на прохання показати найсокровенніші місця у Липлянах. Разом із чоловіком Ігорем вперше побачила Липляни лише більше 20 років тому, коли приїхала працювати у місцеву школу-інтернат.


Кого не спитай, чим живуть Липляни, кожен одразу запрошує на День села чи інші місцеві празники. Покровителями цієї місцини липлянці вважають святих Петра й Павла. Все просто: тут у кожній хаті – Петро, чи Павло. Або і один, і другий.

У селі до 2017 не дожили ні школа, ні клуб.


Коли культурні установи державі стали геть без надобності, липлянський клуб, збудований мало не руками сільської вчительки одразу по війні, занепав. Споруда дісталася місцевому фермеру і з його легкої руки стала …млином. Але для різних сільських «фестів» трактори з комбайнами люб’язно поступаються місцем учасникам дійства.

І школа довго в селі не втрималася від вітрів «оптимізації». Два роки тому офіційно припинила своє існування. Дітвора подалася або до Жидичина за наукою, або до Луцька. А невеличке приміщення дотепер «виглядає долю». Хоча …не пустує.

Усередині дбайливо вимітає пісок із найменших закутків, поправляє штори …матушка Ліда. Приїхала з Луцька. Вона у стінах колишнього навчального закладу – за господиню. Там тепер – недільна школа. А поруч – обживається і ще одна «чужинка» - місцева церква Петра і Павла.

- За 500 років існування села – жодної згадки про те, що в Липлянах колись була церква. Уявіть: ні місця, ні тобі спогаду! А виходить, що як людина помре, то навіть нема куди в храм занести… Тут споконвіку – або в Луцьк, або в Жидичин. Змилостився Господь перед тими липлянцями, - зітхає Галина Яблонська.

Була церква луцька, стала –​ липлянська

Заквітчана дерев’яна церква у Липлянах - у статусі «переселенки», бо як виявилося, це той самий храм, який ще недавно стояв у сквері навпроти гімназії №4 у Луцьку.

Так співпало, кажуть у Липлянах: зібралася громада капличку собі будувати, а тут почули, що священик з храму Холмської ікони Божої Матері не проти продати приміщення, що слугувало лучанам за храм на час будівництва. Мовляв, щоб не пішла комусь «на баню».

Місце для церкви пригледіли саме біля колишньої школи. Гуртом почистили територію від старих акацій. Насадили клумб. Неймовірно, та за два місяці (!) селяни поставили у Липлянах храм. Тепер мріють, аби у стінах недільної школи скоро постав і духовно-просвітницький центр. Днями споруду місцеві обранці передали на баланс Жидичинського монастиря.

Матушка Ліда дбайливо відчиняє двері: запрошує в церкву. Усередині – пахне деревом… Тут чимало речей, виготовлених руками липлянців. За священика селянам – отець Агапіт, який живе на Свято-Духівському скиту в Жидичині і є хорошим столяром.

– Цей іконостас він зробив сам… – додає пані Галина.

У селі не без гордості кажуть: навіть з «Голівуду» до храму тепер люди ходять». «Голівудом» народ «охрестив» новий масив, що розбудувався на краю Липлян зі сторони Жидичина. Мовляв, не було храму в Липлянах, поняття не мали, хто там живе.

«Приїхали сюди в товарняках. І – я не чешка, я словачка…»

І якщо «голівудська» сторінка в життя села – чиста фантазія. То чеська – аж ніяк. Один із корпусів нинішньої школи-інтернат, за переказами, - колишні …чеські конюшні. Дотепер Липляни умовно діляться на «колонію» та «село». Нинішній центр населеного пункту – це і є колишня чеська колонія.

Чехи осіли в Липлянах ще з "царських" часів. Це вони навчили місцевих вирощувати господарювати. Зокрема, вирощувати хміль: приміщення хмелярні дотепер збереглося (як і кілька типових чеських осель із жовтої цегли). Згодом естафету хмелярства підхопив місцевий колгосп, і чималі хмільниці можна було побачити за Липлянами ще в 90-х.

Довго шукали, чи не лишилися в селі нащадки чехів.

– Йдіть до П’ятаків. Вони – з чехів, – підказали місцеві.

Як виявилося, це – не так. Бо родина П’ятаків – «свідок» особливої сторінки в історії Волині, що пов’язана не стільки з чехами, скільки зі словаками.

Баба Віра (у дівоцтві П’ятак, а нині Волощук) вперше побачила Липляни 10-літньою. Рівно 70 літ тому – у 1947-му.

– Я не чешка. Це колись була Чехословаччина. І це - як Росія з Україною. Я – словачка! – емоційно розставляє акценти сивочола жінка.

Трохи історії: паралельно з сумнозвісною операцією «Вісла» сталінський режим запропонував Чехословаччині в обмін на чехів-колоністів переселити на територію Західної України етнічних українців з Пряшівщини (українська етнічна територія на північному сході Словаччини).

Одна з 12 тисяч етнічних українців, яких добровільно-примусово переселили на Волинь та Рівненщину в 1947 – саме Віра П’ятак. Хоча вона стверджує, що – корінна словачка. І дотепер дивується, чому їх тоді назвали українцями.

– Їхали сюди у товарняках два тижні. Мама плакали. Тато за серце бралися. Приїхали – нам дали чеську хату. Вся розбита, бо тут обстріл вели. Стіни в крові. Чехи худобу забрали, а все так і покидали… – згадує жінка.

Довго мріяли П’ятаки повернутися згодом додому. Одна із сестер баби Віри залишилася на малій своїй батьківщині. Всі інші «прижилися» у Липлянах.

– Батько то до Луцька записувався. Ми, до речі, як вибиралися, то рушали зі станції Ліпляни. Там… Є в нас таке місто (очевидно, йдеться про місто Ліпани у Словаччині, - авт.). А попали в таке ж село, - згадує жінка.

І схоже, ця думка – чи не єдине з сумної історії її родини, що гріє душу досі.

****

Проводжають Липляни теж нестерпним смородом. Три роки, кажуть, як сусідство з луцькими очисними спорудами, перетворилося у справжнє пекло.

Схоже, «болить» це тільки місцевим. Ні влада, ні керівництво очисних надто проблемою не переймаються. Навіть огородити горезвісні рови з нечистотами – неспроможні.

- За останні роки в смердючому мулі втонуло двоє місцевих людей. А замість паркану досі – будяки! – киває Галина Яблонська на густі зарослі, якими очисні споруди відгородили від села.

Люди змушені миритися з бідою. Тут не відкривають вікон навіть у спеку. Тут за щастя «вітер з Маяків», бо тоді хоча б трохи «свіжіше». Тут болять голови і дорослим і дітям. І тут кажуть:

- Дорогу зробили. Церкву поставили. Треба знов братися за сморід...







Коментарі
23 вересня
Сьогодні
Вчора
21.09.2017
20.09.2017
19.09.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин