Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

В селі на Ківерцівщині багато циганів, ковбаси та хлопців з золотими руками

18:00 28.10.2017

Біля місцевої мекки раз-по-раз спинялися автівки. Навпроти неї йшла жвава торгівля. Рибою. Похоронними вінками. Віниками. Яблуками. І навіть …салом. Продавчині у теплих картатих хустках вправно ховали голови у жмені: не звикли до фотоапаратів.

Так про село Тростянець Ківерцівського району пише Олена Лівіцька для Волинь24.

Розмаїття в ту осінню сільську ідилію вносив хіба …світлофор над галасливою дорогою. «Підморгував» то червоним, то зеленим мовчазній «фігурі», з трепетною поліською вірою у силу оберегів рясно обвішаній рушниками та стрічками. І тут мені упевнено заявляли, що то єдине на Волині село, де …є світлофор.

Направду мекки у цьому селі – аж дві. Місцевий храм, під банями якого – цілюща ікона. І …місцева «ковбасня». Бо це – Тростянець і цим усе сказано. І тут – «не ковбасою єдиною».

Почав з цвинтарів – і «всейкі люди довольні»

«Все буде чьотко», - коротко і ясно відповів мені у трубку Тростянецький сільський голова на спробу зателефонувати йому напередодні «в розвідку».

Але я й подумати не могла, що настільки.

Ще не встигла натішити око парканами у хризантемах, як на обочині спинилося авто. Довелося знайомитися.

…Олександр Ковальчук. Йому – 30 з лишком. Років два свого життя – сільський голова. Наслухалася цього дня. Бо кого не питала про тростянецькі будні, всі мені – про голову. «Впросили», кажуть, щоби молодий чоловік, у минулому прикордонник, а згодом підприємець запрягся у того чиновницького сільського воза – і… Як це сталося, він і сам, схоже, до кінця не розуміє. Але що тягне, то тягне.



«Всейкі люди зара на його довольні. Поробив дороги. Світло кругом. Пам’ятника зробив. Клуб буде робити. Могилки позагороджував. Хто до цього часу це пробував?» - міркуватиме згодом сільський господар Микола Коржик, який перевозив чи не всіх голів колгоспу замолоду, бо був водієм.

У Коржика в Тростянці направду багато однодумців. А Олександр Ковальчук на це усміхається і не цурається розказувати: перше, з чого почав – це …кладовища.

Ні в Тростянці, ні в тих маленьких довколишніх селах не знайти звичної для багатьох інших сіл картини, де могили глушить акація, а на давні хрести падає сухе гілля з таких же давніх дерев. Не знайти, бо нема.

Привіт «радянській Україні». Від коржика

Кабінет тростянецького керманича дивує добротним ремонтом.

«Спершу нам зробив. Собі – в останню чергу», - всміхаються у відповідь на моє здивування працівниці оновленої сільради.

Олександр Ковальчук же не приховує: багато у що доводилося вкладати і власні кошти. А ще навести порядок у платежах до сільського бюджету.

Увагу привертає цілісінький стенд із медалями та кубками, за яким промовистий напис: «I ♥ voleybol». Шевченко «на покуті» дивно дисонує із картиною з китайського фарфору на стіні… Тут же Біблія - «подарунок друзів». І орден – «від владики».

Несподівану екскурсію сільрадівськими хоромами перебиває хтось із місцевих підприємців. На високих тонах.

«Я гратися не буду. Щоб тебе завтра не було!» - категорично заявляє голова. Той ще хоче щось сказати, але ми вже їдемо…

«Це мій дід будував…» - показуватиме згодом Олександр Ковальчук на радянського штибу Будинок культури. Той не «бачив» тепла з 90-го. У 2017-му на цьому хочуть поставити крапку…

«З вівторка починаємо перекривати дах, а пізніше приступимо і до опалення», – додає голова.


Дід нинішнього тростянецького голови – Михайло Кропивський – у цьому селі людина відома, бо чимало літ був парторгом при передовому місцевому колгоспі «Радянська Україна» і пережив не одного керівника.

«А парторг – це як перший зам. Голів призначали, а хто робив все – перший зам. Що я про нього пам’ятаю? Багато що. В одних черевиках десятки років проходив. В них і вмер…» - відповідає.


Щоправда, від самого колгоспу лишилися тепер …спомини. Бо, за словами того ж таки Миколи Коржика, «за мішок картоплі оддали та й всьо». Років два тому в одну ніч «пішла» решта колгоспного добра. Кому? Подейкують у селі, що Степану Москвичу, одіозному аграрію із Боратина. От тільки кажуть, що толку з того поки не відчули.

«А лишили б у сільраді…» - чухає потилицю Микола Коржик, гріючись на останньому осінньому сонці на лавці під рідною хатою. Вже марно.

А школа «бачила» ще Домну Гордіюк

Оновленим фасадом «світить» на дорогу добротна сільська школа. У коридорах – затишно і людно.

«Знав би, то вишиванку вдягнув», - усміхається вчитель фізкультури Ярослав Голуб, поки «ловлю» його в кадрі.

Тут рихтують гарні плани на майбутнє, готуються будувати сучасний спорткомплекс. А ще кажуть: мають «золоте дно». Це – про постійну увагу до проблем школи від власника «Тростянецьких ковбас» Сергія Мосійчука та сільської ради.


…Споруда, збудована ще за Польщі, слугувала Тростянцю колись не тільки школою.

Із 1996-го тут директором Микола Глинський. І очевидно -
щеодин із сільських авторитетів. Прийшов сюди ще фізруком у далекому 75-му. Каже, вже тоді Тростянець був нівроку. Втрапити сюди працювати за направленням було не найгіршим варіантом.


Більше нього про школу не знає ніхто. Та якби стіни закладу могли «говорити», каже чоловік, вони б розповіли багато цікавого про Тростянець. Бо колись тут були і гміна, і польський банк, і постерунок, і навіть «людова» бібліотека. Платна, до речі.

Цікаво, що уродженкою Тростянця є жінка, на честь якої досі названа вулиця в Луцьку. Та сама Домна Гордіюк. Кажу, досі. Бо Домна була комсомолкою і героїнею багатьох героїчних радянських історичних нарисів. Хоча за ідеї комсомолу стала ще тоді, коли совєтів у її рідному Тростянці при владі не було.

17-річна юнка брала участь у славнозвісній колківській першотравневій демонстрації 1935 року. Домну вбили, її товаришів ув’язнили. Як, скажімо, і тестя нинішнього директора Василя Ольховича, котрий був секретарем комсомольської парторганізації у Тростянецькій гміні.

А потім ще десятиліттями тамтешнім школярам розказували про подвиг місцевих комсомольців, які «закликали селян боротися за землю» під гаслами «Геть руки від СРСР!» чи «Хай живе Воз’єднання з Радянською Україною». За подвиг комсомольців селу відплатили згодом. Сьогодні у Тростянці відверто говорять: не німці спалили їхнє село у Другу світову, а поляки.

3Той же таки директор школи Микола Глинський розповідає: «У 1939-му німці розбили Польщу. Тесть розказував: одного ранку прокинулися, а в тюрмі двері навстіж. Додому звідти (а сидів у Бресті) прийшов пішки. А тим часом поляки тут вибудували контакти з радянськими партизанами. Поруч же Гайове. І факт лишається фактом: Тростянець спалений поляками, що хто б не говорив. І Хопнів, і Яромель… Люди порозбігалися. Родина моєї тещі, наприклад, опинилася аж у Рудниках і там пробула фактично до кінця війни».

І тільки в «Історії Української УРСР» написано: «За період тимчасової окупації гітлерівці разом з своїми найманцями – українськими буржуазними націоналістами завдали вели¬чезної шкоди господарству. На території Тростянецької сільської Ради було спа¬лено 359 житлових будинків, 710 надвірних споруд, забрано 216 коней, 412 голів великої рогатої худоби, 340 свиней, тисячі голів птиці».

У підвалах святині – розстріляні діти? чиї?

Чим глибше в історію Тростянця – тим більше запитань. Німих. Тих, на які у селі вам не поспішать відповісти…

Йдемо до місцевого Свято-Троїцького храму. Величний. Ось де направду б’ється серце Тростянця.

«Он бачите бійниці? – кудись угору показує настоятель отець Сергій. - Будували не тільки для молитви».



Відтоді й дотепер це місце паломництва для тисяч вірян, які шукають зцілення у цих стінах. Кілька століть поспіль церковні бані оберігають чи не найсокровеннішу таємницю Тростянця - образ Тростянецької Божої матері Одигітрії. Хто зна, можливо, то і є запорука сільського благополуччя?

На «Божій Горці» (так називають тут невелику каплицю на горищі храму, яку збудували спеціально для чудотворної ікони) – людно. Хлопча років 10-ти потай гортає стародруки, серед яких книги 17-го (!) століття. Хтось причаївся на колінах біля підніжжя образу. Діти прийшли на екскурсію.

Історія ікони вражає. Оновлялася. Зцілювала і рятувала. Не менше дивує й інше: у підвалах старої церкви – справжній музей. Ще сім років тому ніхто й не здагодувався, що під храмом є підвали.

«Робили ремонт. Побачив отвір знадвору біля фундаменту. Думав, що продуха. Став чистити…» - каже о. Сергій. Так розкопали три чималих кімнати, що були дощенту засипані землею.



«Начиння церковне. Реманент різний. Книги. Церква ж горіла. Точніше дзвіниця, що поруч. Все падало і, очевидно, так тут і опинилося. Он навіть пляшка з-під якогось шнапсу. Німці у Другу світову в церкві, до речі, тримали коней. Певне, лишили і це», - крок за кроком веде до сокровенного священик.

У кутку останньої кімнати – крипта під склом: у підвалах свого храму цей чоловік виявив останки десятків людей. Із простреленими черепами. Що там виявив: своїм руками розгріб…


Неймовірно, але, запевняє, у Тростянці нема нікого, хто міг би розповісти, що ж насправді відбулося у 40-х роках минулого століття у цих стінах і що то за моторошний розстріл. Мовляв, нема очевидців, та й у війну люд порозбігався з попелища хто куди. І тільки припускають, що ці жінки могли бути дружинами повстанців зі своїми дітками. Кажуть, в селі діяла сестринська школа УПА.

«Я їх дістав. Зробив те, що мені велить совість. Мій обов’язок захоронити їх. А дослідити – будь ласка, хай фахівці приїжджають і досліджують. Церква цим не займається. Бачте, які малесенькі. Ще навіть дитина всіх зубів не мала…» - тихо зауважує о. Сергій.

Мовчать на це триметрової ширини мури. Та все таки очевидно, вони «віддали» ці останки сучасникам, щоби щось таки розказати…

Як у селі з’явився світлофор і де живуть «хлопці, які все роблять»

Ми їдемо далі.

…«Люди запалювали ялинки в хатах, а я у Тростянці «запалював» світлофор, - поміж тим, упевнено кермуючи автівкою, продовжує розповідати про тростянецькі будні Олександр Миколайович. - Якось поспішав і не міг на цьому повороті виїхати. Так прийшла в голову ідея про світлофор».

«Добро» на «єдиний на Волині сільський світлофор» довелося «вибивати» аж у столичних кабінетах. Однак диво техніки таки є і справно працює.



…Миготить машинами перехрестя. Тітки край дороги сумують: покупців не дуже. Білі гриби - «вже не ті». А восени, бідкаються, найбільший попит хіба на яблука. Втім черга – до живої риби.

…«Це Лички. Тут найбільше молоді…» - невтомно продовжуватиме Олександр Миколайович.



…Хопнів. Острів. Тут яму засипали. Тут паркан зробили. Там майданчик буде. Навіть у Омельному, яке ще тільки планує до Тростянецької ОТГ приєднатися, рихтує паркан біля кладовища бригада комунгоспу з того ж таки Тростянця.

«То наші хлопці. Хлопці, які роблять ВСЕ! Хочу, щоб ви їх побачили,» - каже він.

Хлопці на чолі з Віталієм Сидорчуком кидають сокиру і лопату, «глушать» бетономішалку… Як виявилося, це їхніми руками і паркани ставлять, і густі зарослі чистять, і село прибирають.




…Ще одні «золоті руки» у сільської лікарки Галини Степанової. У Тростянці вона з 80-х. І нині – один лікар на 9-ть сіл(!). Це єдине, на що в місцевій амбулаторії нарікають. Все інше – гарно.

«Усе жду-жду того помічника, все ніяк не добереться. У мене майже 4 тисячі населення. Точніше – 3897, – усміхається. – Тут три лікарі має працювати».




Розпитую про місцевих ромів, а пані Галина раптом згадує, як поріг її амбулаторії колись переступив міністр охорони здоров’я «самого СРСР»

«Зробили ремонт! А до того була стара хата з такими панелями фарбованими… – зазначає жінка. – Тут такий кіпіш стояв! Але ви такого не пишіть. Я тоді в декрет пішла. Оці шафи і столи ще тоді як завезли, досі є».

Тепер міністрам у Тростянці є на що подивитися. І не тільки міністрам.

«Хочете про циганів написати?»

Вони проводжали мене так гостинно і щиро, як рідко буває. Бігли аж до калітки. Раз-по-раз просили сфотографувати і тягнули «в кадр» навіть домашнього кота. Потім хором кричали «До-по-ба-че-ння-я-я!..» і просили заходити ще.

Вони – це місцева ромська дітвора.

…З сільським головою прощаємося під парканом оселі тростянецьких ромів. Ще одна родзинка колоритного села на Ківерцівщині. Може, б якого іншого разу на цьому подвір’ї мені б кинули в спину якесь смачне слівце, і на тому був би край. Та не цього.



«Що? Хочете про циганів написати?» – без зайвих сентиментів поцікавилася поважна жіночка, що вийшла з хати з махровим рушником на голові. Галина Юзепчук тут за старшу. Кому – бабуся, кому мама.

«Та цікаво побачити, чим живуть сільські роми…» - обережно.

А тим часом дивуюся: поки ми стараємося толерантно називати їх ромами, самі себе вони спокійнісінько звуть циганами, і хоч би що…

За мить із чорного порогу колись біленої хати викотилася зграйка дітвори. А ще за трохи я вже була поважною гостею у циганській хаті й розглядала яскраві дівочі фото «баби Галі» та її чоловіка у капелюсі …сварщика місцевого колгоспу.

Коли роми з’явилися у цьому селі, вже ніхто й не пригадує. Ця сім’я у Тростянці живе цілих 35 років. Переїхали сюди із Сенкевичівки, що на Горохівщині. Стара мати, чоловік, троє дітей і вона, Галина. Вже в Тростянці народилася ще одна донька.

«І скільки вас всіх разом зараз?» - запитую.

«Ой Боже, скільки ж то… Душ двінайцать чи тринайцать. Синових четверо, внукових двоє. Ще маленькі є», - аж задумалася.

Ще за трохи просить навіть у хату. Побачити, як у них.



«Лорда, тихо!» - дзвенить голосами дітвора. Лорда вже не гавкає. А чорнява мала Галя (онучка) несе щоденника похвалитися десятками, вісімками, сімками і всім добром.

Невелика сільська хата тростянецьких ромів – на два боки. Просто з порогу – кухня. Стіл під яскравою клейонкою. Сервантик. Плита. На брудній підлозі повзає маля. В кімнатах – ліжко на ліжку. Місця хватає, кажуть. Якщо "по четверо"…

Запитую, чи зберегли якісь ромські традиції.

«А чого ж ні? – тієї ж секунди. Й раптом: - І Руздво, і Паска, і Трийця… Ми українці. Вже тиї народи так перемішалися».

Що тут скажеш? У Тростянці, зазначає Галина Юзепчук: живеться «харашо». Був час, коли звідси вона їздила торгувати навіть у Вільнюс. Гадати, каже, ходила. А що тут, мовляв, такого: вона цьому вчилася біля матері, її дочки біля неї…

«А як хіба має житися? - питає вже у мене. – Дивися: і музика (на магнітофон), і тєлєвізор є. …А то тоже я (на стіни у рамці фото красивої жінки). Була гарна, а зара вже шо, вже стара (поправляючи мокрого рушника на ще чорних косах)».



«Ни одна в бабусю не вдалася», - втручається невістка, киваючи на малих дівчаток.

«Чого ти?! Он, повно краси!» - тепло так всміхається моя співрозмовниця замурзаній дітворі у замурзаній по вінця хаті.

І справді. Повно краси. Якщо вже вона є у цій розхристаній ромській оселі у Тростянці, то поза нею і поготів.

Головне – її бачити.

Коментарі
22 листопада
Сьогодні
Вчора
20.11.2017
19.11.2017
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин