Бачити душею: майже незряча бабуся з Ківерцівщини пише вірші без листка і ручки

11 Січня 2018, 09:42
Марія Крохмаль 5325
Марія Крохмаль

Отож кожен з нас, хто на світі живе,

Не треба собою гордитись.

Бо до кожного з нас ще прийде той час,

Що мусиш додолу схилитись.

(Марія Крохмаль)

Життєвій силі та бадьорості Марії Крохмаль з села Бодячів Ківерцівського району можуть позаздрити навіть молодиці. В свої 84 роки жінка справляється з господаркою, обробляє шмат городу та ще й… пише вірші. Але найбільше вражає те, що старенька практично нічого не бачить: свої поезії вона складає в умі та практично всі знає напам’ять.

Про пані Марію нам розповіли її хороші знайомі. Тож, аби переконатися в унікальності її таланту, вирушаємо на пошуки.

На окраїні Бодячева стоїть одиноко стоїть чепурненька біла хатина, збоку причаїлася маленька літня кухня, біля неї старенька криниця. Обійстя чистеньке, прибране. Навколо – ні оселі, самі лише поля. На подвір’ї нас зустрічає господиня. – Заходьте, – каже…

1
Пані Марія живе на справжнісінькому хуторі
Пані Марія живе на справжнісінькому хуторі

Дитинство перервалося війною

Свою розповідь пані Марія починає зі спогадів. Згадує старенька своє дитинство. Вона народилася на території Польщі: всього 17 кілометрів від кордону. Чи не найбільше розповідає жінка про Святий Вечір.

– Пам’ятаю, що радісно було на Різдво. Як свято наближається, всі готовляться, в хаті прибирають, і кожне має своє заняття. І бігають, щоб усе вспіти: вже тато ялинку несе в хату, а брат вбирає. А я ж мала ще зовсім бігаю. Я така рада! Мама коло плити вже їсти готовить смачну посну вечерю. Дід мій старенький сіно несе в хату і розстилає на стіл та на лавку – бо ж Ісус Христос народився на сіні, – заглядає в минуле бабуся Марія.

Коли наступила війна, людей почали висиляти на Україну. Винятком не стала родина бабці Марії. Її 10-річну разом із сім’єю – мамою, батьком, братами та дідусем – вивезли на східну Україну, де на той час були німецькі колонії. – А там тоді була чорна біда. Дома німецькі хороші стояли, гарні. Українські зовсім не такі, – згадує жінка.

Після війни, у 1946 році, люди масово намагалися виїжджати назад до Польщі. Однак зробити це, за словами жінки, було практично неможливо. Тому сім'я, діставшись до Волині, тут і залишилася. – Мені здається, що я тут і народилася, в Польщі я мало що знала, а тут вже все своє, і отак тут живемо, – зізнається старенька.

2
Пані Марія з чоловіком Петром
Пані Марія з чоловіком Петром

 

Знаходить час дня мистецтва

На Волині пані Марія знайшла свою долю – чоловіка Петра. У 22 народила першу дочку, а всього їх у неї чотири – Віра, Надія, Любов і Галина. Середньої Віри не стало кілька років тому: у могилу загнала хвороба. – На жаль в 2014 році не стало моєї середульшої доньки Віри. Тільки Бог допоміг мені пережити це горе, я ж постійно перебуваю в молитві, – бідкається пані Марія.

А інші доньки з внуками приїжджають до бабусі. – От були на свято всі, – хизується жінка, –кличуть до себе, але я не хочу, бо що там в місті, куди не глянеш – одні будинки. А тут вийду у двір і навкруги простір, єднання з природою...

Тож, так і живе пані Марія сама на справжнісінькому хуторі. Має хіба невелику господарку, двох старих песиків і кота. Але завжди знаходить час для духовного. Від народження має талант писати вірші. Згадує, складала їх завжди, але от не завжди закарбовувала на папері. Особливо тепер, на старість років, бабуся не має такої можливості. Усе через те, що старенька вже зовсім погано бачить. – Раніше деякі записувала, але зараз в мене їх нема. Інколи дівчата мої запишуть, як складу, – розповідає.

Натхнення бабця черпає з навколишнього світу, з його краси. Всі її поезії просякнуті любов'ю до природи, до рідного краю, а ще… життєвою мудрістю. Каже, коли виходиш на вулицю і дивишся на білий світ, рядки так і плинуть. – Я вийшла, а біля хати лілія зацвіла, і мені зразу вірш склався:

 

Лілія в саду уже зацвіла,

Всі квіти до неї схилились.

Вона як царівна між ними була,

Красою своєю гордилась.

 

І кожен, хто йшов, то ставав біля неї,

Красою її любувався.

Але настав час – осипався цвіт,

Лиш корінь з бадиллям зостався.

 

Отож кожен з нас, хто на світі живе,

Не треба собою гордитись.

Бо до кожного з нас ще прийде той час,

Що мусиш додолу схилитись.

2
Домашня колекція старих фото
Домашня колекція старих фото

Автор: ОЛЬГА КИРІЧОК

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024
27.03.2024
20:39