Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

День дурнів на Дурниці або як ківерцівські туристи провели 1 квітня

19:26 03.04.2018
548

Подружжя туристів-любителів з Ківерець знову влаштувало веломандрівку. Цього разу Олег і Таня Вілігурські заручились підтримкою велосипедистів з Ковеля, Луцька та Рожища. На своїх веломустангах вони вирушили в одноденну поїздку.

Про свої пригоди сімейна пира пише на власному сайті «Біла Ворона».

Це було перше квітня, це була неділя і це були перші вихідні, коли нарешті зійшов сніг. Звичайно, треба було їхати в подорож. А оскільки це було 1 квітня, то треба було запланувати якусь... дурню. Пошук в інтернеті географічних об’єктів з якоюсь дурнуватою назвою підказав, що зовсім поруч від нас, у Ковельському районі, протікає річка Дурниця. Це був виклик, який ми прийняли. А тут ще й озеро Нечимне неподалік виявилось. Тому маршрут було вибрано, затверджено і проанонсовано. І він не допускав змін ні в часі, ні в просторі.

І він був спокусливий. Так що днів за п’ять до початку дійства взяти участь зголосилось десь два десятки душ. Але напередодні прогноз віщував дощ, холод і всякий відповідний дискомфорт. Тому більшість врешті відкосила: «Та який дурень в такий дощ… Та я краще кіно під гарячий чай посьорбаю… Та я б поїхав, але раптом робота, і ср*чка, і пер**чка…». Ну але вони були праві: в таку погоду кататись – це повна дурня.

До місця старту – Ковеля – підбирались-добирались по-всякому. Основна маса з трьох різних міст приїхала електричкою, двоє було місцевих, ще один крутив своїм ходом з Рожища. В точці збору, під ковельським історичним паровозом, під пильним поглядом привокзальних роззяв, хто як міг готувався до дороги: хтось затарювався булочками в кіоску, хтось кутався в куртку з капюшоном (вже почав мрячити холодний дощик), хтось обмотував ноги поліетеленовими пакетами і скотчем (яка передбачливість!), хтось ганяв понти у велосипедних шортах («Диви, диви! Ги-и-и-и»).

Збори трохи затягнулись, але ми нарешті вирушили, з затримкою майже на годину. По дорозі підібрали Юру, який вже намотав свої 60 з гаком кілометрів з Рожища. Був мокрий асфальт, дрібний холодний дощик і гарний настрій.


У місцях, куди ми рухались, рясно водяться всякі поганські істоти, про що чудово знала Леся Україна. Саме там вона зустрічала Водяника, русалок, Перелесника, Куця та інших. Всі вони доволі милі, але норовисті. І, певно, на 1 квітня теж люблять розважатись. Тому в дорозі вони нам вирішили підкинути кілька невинних западлянок. Перша трапилась у селі Заріччя, перед мостом через Турію: Володя проколов колесо, тож мусив міняти камеру.

Далі помилувались повноводною в цю пору Турією (там за вербами, це було добре видно, саме пропливав «Той, що греблi рве»), і у селі Воля звернули з траси та й попрощались з асфальтом.

Далі була грязюка, яку урізноманітнювалась важким мокрим піском. Навіть не знаю, по чому було важче їхати. Нелегко, але весело. Дощик на ту пору припинився, стало досить тепло і на якусь мить навіть помахало рукою сонечко.

На радощах Коля енергійніше крутнув педалі і… порвав ланцюг. Довелось під гостинними соснами знову зайнятись дорожнім ремонтом, випити чаю з термоса, помилуватись природою.

А вже за якийсь кілометр ми прибули на першу з запланованих контрольним точок – річку Дурницю (а дідько його зна, куди там ставити наголос). Річка невеличка, спрямлена меліораторами, але симпатична.


Зустріли місцевого дядька на підводі.

– Ой лишенько! А якої холєри вас сюди в таку погоду занесло?!

– Та так… Катаємось, на Нечимне їдемо.

– Ну то туди не їдьте, то в об’їзд і до дідька далека, а їдьте отуди. Ну отут ще зараз нічого так дорога, а потім не знаю як ви зможете… Ну але єсі шо, то я взавтра тута буду їхати, позбираю вас на воза.

Наступною нас зустріла молода гадючка, яка пробувала на дорожніх пісках упіймати хоч якісь промені сонця. Поговорили з нею та й розійшлись своїми дорогами.

А там вже й до Нечимного добрались. До того самого озера, яке надихнуло Лесю Українку написати «Лісову пісню». Воно саме таке, як вона й описувала: «Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Мiстина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної, задумливої поліської краси».


Нас зустріли і Савка з Лукашем, і Водяник з Русалкою, і потерчата. Перелесник, Лісовик і Куць ховались у хащах і висловлювали незадоволення нашою присутністю, Пропасниці і «Того, що в скалі сидить», на щастя, не було. Поруч з озером – дерев’яні фігури героїв «Лісової пісні», бесідки, сцена для проведення літературних тусовок, криниця, з якої пила Леся і музейчик. Все дуже охайне, чистеньке, доглянуте.


Після огляду території заказника «Нечимне» ми від’їхали трохи далі і біля бесідки край дороги отаборились, щоб відпочити і пообідати. Розвели вогонь, приготували кус-кус і наварили чаю, повитягали з торб і рюкзаків харчі та гарно погомоніли про все на світі.


Не надто квапились, бо через всякі технічні затримки і стан дороги на денну електричку ми вже точно не встигали. Вже десь за кілометр було село Скулин, де ми нарешті виїхали на асфальт. Далі вже їхати було легко, от тільки знову почався дощ.

У Ковелі провели невеличку нараду і вирішили розділитись: двоє найгарячіших – Юра і Коля – поїхали своїм ходом на Рожище, а решта – до вокзалу. Там ми попрощались з ковельчанами Павлом і Сергієм і вже думали, як провести наступних майже три години до електрички. Але Дмитро помітив на пероні попутній пасажирський потяг, який мав відправлятись через 8 хвилин, і вмовив провідника взяти чотирьох пасажирів разом з велосипедами.

Коли ми повернулись додому, нас зустріли радісні діти. Ми ще мали час на чай і перегляд фоток. Накрутили ми за цей день небагато, лише 56 кілометрів, але це було випробування для справжніх чоловіків! І в числі восьми учасників його гідно і на рівні з іншими витримала єдина наші дівчина – Таня. До речі, з цих восьми двоє було з Ковеля, двоє з Рожища, двоє з Луцька і двоє з Ківерець.

Коментарі
20 квітня
Вчора
18.04.2018
17.04.2018
16.04.2018
15.04.2018
14.04.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин