Холоневичі й Знамирівка доводять, що перспективні
-
-
>
-
>
-
>
7498
Невеличкою крапкою позначений населений пункт Знамирівка на карті Ківерцівського району. Належить до Холоневичівської сільської ради, і проживає там ледь за 200 осіб. Оце і всі відомості.
Що ж – їдемо в гості, і знайомство доцільно починати з центру – школи, клубу. Але такі заклади в селі не працюють. Знамирівську початкову школу закрили перед навчальним роком, а клуб уже давно визнаний недієздатним, тому на центрах культури й освіти тепер лише замки висять. А школярі новеньким автобусом щодня прямують за сім кілометрів у ЗОШ I-III ступенів села Холоневичі. Подалися туди й ми.
Холоневичі перспективні, бо всі при роботі
Біля школи на засніженому подвір'ї здалеку жовтіє новенький автобус – чекає закінчення уроків. Ми – без попередження, тому обачні вчительки повиходили й цікавляться, хто ми і чому фотографуємо. А директор і завуч, дізнавшись, що приїхали з «Волині-нової», «озброюються» усмішками та запрошують у школу на волейбольний турнір (саме з'їхалися команди із сусідніх сіл). Директор Віталій Лебедюк розповідає, що на такі змагання сходяться навіть випускники. Та що там – і сільський священик прийшов підтримати свого сина та інших гравців. Має село й футбольну команду, яку організували вчителі фізкультури та сільські ентузіасти.
На дошці «Наша гордість» знайомі обличчя – народний артист України Василь Чепелюк, начальник Рівненської патрульної поліції Сергій Мерчук – знані випускники.
– Школа, побудована 30 років тому на болотистій місцевості, – проводить екскурсію молодий директор (він перейняв керування від матері, тому в курсі шкільних проблем 30-річної давнини), – весь час потерпає від сирості, особливо підвал і спортзал, який ледь довели до толку, перекривши дах. Для цього наймали бригаду майстрів, а все інше – своїми силами. Минулого року зробили туалети всередині школи. Сантехніку й вікна закупив ще фонд Єремеєва.
– Якби він жив, ох, скільки б ще нам допоміг... – згадує благодійника завуч Лідія Адамюк.
У кабінетах охайно, хоч ремонту серйозного тут не було з часів заснування школи. За стільки років лише на один комплект меблів виділили з бюжету, а так...
– Стільці викинули в Ківерцівській школі – а ми підібрали, цю меблеву стінку одна знайома віддала, а парти — хочете вірте, хочете ні – вже 30 років фарбуємо й служать, – продовжує, показуючи класи, Лідія Андріївна.
– Холоневичі – село перспективне – 280 дворів, понад тисячу людей, – веде далі пані завучка. – Шкода, що лікарню закрили, тепер маємо лише амбулаторію сімейної медицини, але люди у нас при роботі – є лісництво, три деревообробні цехи, пилорама, господарі вирощують цілі плантації ремонтантної малини, маємо міні-пекарню, що постачає хліб і в довколишні села.
На дошці «Наша гордість» знайомі обличчя – народний артист України Василь Чепелюк, начальник Рівнен-
ської патрульної поліції Сергій Мерчук – знані випускники.
– А теперішні теж не промахи, – запевняє Лідія Андріївна, вона ж і вчителька рідної мови. – Ось Іванка Романюк зі Знамирівки, одинадцятикласниця, моя учениця, перше місце виборола на обласному етапі конкурсу з української мови імені Петра Яцика.
Іванка готується до ЗНО, вступатиме до медичного. Всі 20 знамирівських школярів зібралися порозмовляти з нами.
Є тут і діти учасників АТО, і з багатодітних родин, хтось – у першому класі, зовсім маленький, хтось – у дев'ятому. Віталій Васильович повідомляє:
– Були такі роки, коли у Знамирівці лише учнів 1–4-х класів набиралося понад 20, тоді про закриття школи не було й мови. Але за нормами, коли у класах менше п'яти учнів, заклад мають право закрити. 20 дітей зі Знамирівки до нас доїжджають, семеро – учні початкової ланки. У Холоневичівській ЗОШ 150 дітей і 24 вчителі. Коли закрили Знамирівську школу, двоє педагогів прийшли до нас вихователями на групу продовженого дня, третя – у Берестянах працює.
Темним коридором прямуємо до знамирівських вчительок, що за велінням долі нараз перекваліфікувалися з директора та вчителя на двох вихователів. (Темні коридори, до речі, якось не зовсім асоціюються з крилатим висловом: «Знання – це світло, незнання – темрява». Тому ті, хто хоче подолати темряву у глибинці, мають можливість зробити подарунок Холоневичівській школі до 30-річчя у 2018 році – допомогти з ремонтом коридорів).
Коли заходимо у клас, темрява розсіюється, і ми стаємо свідками цікавої шашкової партії між вихователькою й учнем, яких оточили вболівальники.
Вчителька сяє такою усмішкою, що хочеться й самій стати її ученицею і навчитися щиро приймати перетворення долі. У Знамирівці Валентина Попович була директоркою.
– А як вам на новій посаді? – запитую, хоч бачу відповідь на обличчі.
– Всюди добре, де тобі раді, – сяє очима, а діти горнуться до неї з усіх боків. В іншому класі зустрічаємо ще одну вчительку зі Знамирівки – Ольгу Романюк. Тож подальшому знайомству із селом зі знаменною назвою завдячуємо їй.
Зачинену школу опалюють і зараз. Раптом знову відкриють?
– Старожили розказують, що десь у 17-му столітті польський пан Знамировський привіз на хутір Болярка три родини прислуги – Романюків, Громиків і Піддубних (цих прізвищ і зараз найбільше у селі), – розповідає Ольга Марківна. – Теперішня Знамирівка сформована вже в радянський час із невеличкого Затишшя та прилеглих до лісу хуторів. Вулиці так і називаються – Прилісна, Затишна і Шкільна. Зараз роботи в селі фактично немає. З працюючих закладів – лише магазин і ФАП, а люди тут виживають завдяки грибам-ягодам, власному господарству та поїздкам на сезонні роботи.
Ольга Марківна вчителює в початкових класах і веде уроки християнської етики. Вдова, мама трьох дітей, найменша донька – дев'ятикласниця, але вже повноцінна помічниця. Бо ж в господарстві мають і коня, і корову.
Як зберегти на карті світу маленьке село зі своєю історією? А поселити б туди в порожню хату якогось рошенівського підприємця? Може, зробить бізнес на золотих землях панів Знамировських та надасть молодим людям роботу?
Їдемо разом до Знамирівки у новому шкільному автобусі. За цей подарунок жителі обох сіл не надякуються обласному й районному відділам освіти. Дядько Сашко (Олександр Стрільчук) – то водій бувалий: уміє будь-яку техніку привести в рух, але той старий автобус уже навіть протікав у дощ. Тепер і холоневичівські діти під’їжджають додому комфортним транспортом.
Прибуваємо у Знамирівку, де спорожніло вже 13 хат із 70-ти. Молодь втікає до міста, а старенькі доживають...
– Запрошуємо переселенців, але їм умови не подобаються. Хоча ми так вік живемо, – розповідає Ольга Романюк. – Зрештою, кожному добре там, де він виріс і звик жити. Мій дядько на прізвище Піддубний народився у Знамирівці, подорожував різними країнами, мешкав за кордоном, але так сумував за малою батьківщиною, що таки вернувся до свого оспіваного у вірші дуба, звідки пішов у світ.
Йдемо з Ольгою Марківною повз церкву Святого Димитрія, що збудована невеличкою громадою з ініціативи її батька. Навпроти – магазин товарів повсякденного попиту, ФАП, клуб, зачинений на замок, бо ледь тримається, аби не впасти, і з таким же навісним замком на дверях школа. А вона наче й досі чекає початку навчального року. І навіть пахне фарбою. Все акуратно розставлене, нові столи (подарунок від Єремеєва), з куточків класних кімнат благословенно дивляться святі образи. Лише за тиждень до 1 вересня селяни дізналися, що діяльність школи тимчасово призупиняють. Тітка Ольга (Громик), техпрацівниця, протоплює грубку, аби дух теплий ішов класами. Ольга Марківна виносить товстенький альбом – спогади про учнів, на світлинах – минулі Дні знань, де на шкільному подвір'ї – повно хлопчиків і дівчаток...
– Кажуть, як наберуть більше дітей у класи, школу можуть знову пустити в дію, – впевнена продавчиня Віра. Вона навіть може поділитися життєвим оптимізмом. Але за цією історією йдемо до місцевого магазину.
Головне – не жалітися на життя, а просто жити
У Віри Парфенчук семеро діток. Найменші – близнята. У свої 42 роки вона вже мати-героїня.
– Як ту «героїню» виробляла, то можна анекдоти розказувати, – жартує пані Віра та заварює нам просто у сільмазі запашну каву. – Ніхто не повірить, що вимагають довідку, чи мої 4-річні близнята не стоять на обліку за правопорушення. Скільки треба було паперів зібрати, аби нарешті здобути той статус! А школу закрили в селі, бо мало дітей народжується. І як мені витягнути четверо школярів і студента? – запитує жінка, та їй не позичати оптимізму. В її руках робота кипить. Ще й мама помагає, чим може, чоловік наймається на тимчасові роботи. Проходимо повз ошатну хатину на три вікна. Біля хати – вулики, порядок. Видно, що людям ніколи бідкатися, працюють, щоб мати і хліб, і до хліба. Віра розповідає, що не встигла отримати освіту, бо заміж «вискочила» після 9-го класу. Але коли їй запропонували роботу в сільському магазині, навіть старша донька підтримала. Мовляв, йди, мамо, ти впораєшся.
На цій же вулиці старенька, але чепурна хатинка сільської старожилки Уляни Романюк. Бабусі – 91 рік, набачилася за життя всього. Йдемо, аби почути, як то у Знамирівці жилося колись.
– Тут і батьки, й діди мої жили. А туди, де пан Знамировський жив, ми ще бігали квітки рвати, – пригадує бабця те, що було років 80 тому, а наче вчора. — На Балярці (хуторах, де найбагатші сільські землі. — Авт.) селились поляки, а тепер там тільки дикі свині землю риють. (Племінниця заперечує, мовляв, риють і ті, що хочуть панське золото знайти. — Авт.). Пережила і голод, і війну, нічого так не хочеться голодному, як хліба, – плаче бабця Уляна. – Житка моя була неважна, хату німці розбили, бо бляхою була покрита, то вони думали, що якесь учреждєніє важне. Ми забігли в землянку, а коли вилізли – від хати нічого не лишилось. Ой, важко було – нас семеро малих і баба паралізована, мама померла й оставила маленьку сестру, батькові треба було ту дитину глядіти. Вислідили, що він ховається, і забрали тата на примусові роботи на три роки. Тоді я ходила по наймах, вівці й корови пасла. А вовки які були – аж до хат підходили, як собаки! Сивих можна було відігнати, а рижі – дуже в'їдливі, – пригадує бабця, як рятувала чужу худобу від вовків. – Потім батька оправдали, бо всі люди за нього вступилися, ще й поставили головою колгоспу, він був неграмотний, й дня у школу не ходив. Як писав письмо синові в армію, то ціла часть збиралася читать, – нарешті всміхається бабця Уляна. – А коли я підросла, стала в колгоспі корови доїти, ще й на медпункті працювала, по всій Волині їздила на буряки. Важко було, але таке довге життя дав Бог… Колись то у Знамировці бігало багато дітей. Тут була польська школа до 4-х класів, де зараз фігура (Хрест. – Авт.). А тепер 13 хат порожніх, не хочуть молоді в селі працювати.
…Поверталися зі Знамирівки, коли вже стало сутеніти. Який той зимовий день? І чомусь думками витали то в одній, то в іншій школі. Як зберегти на карті світу маленьке село зі своєю історією? А поселити б туди в порожню хату якогось рошенівського підприємця? Може, зробить бізнес на золотих землях панів Знамировських та надасть молодим людям роботу? Тоді мами не будуть боятися народжувати діток, і знову відкриють школу, збудують будинок культури, а народні артисти, вихідці сільської ради, приїдуть сюди на День села з гучними концертами…
Лариса ЗАНЮК
ФОТО Олександра ДУРМАНЕНКА
За матеріалами незалежної громадсько-політичної газети "Волинь".
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
