Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Ківерцівщина: ядерне минуле стратегічного значення

14:00 25.02.2017
3006

За часів Радянського Союзу Волинь мала значний ядерний потенціал. Ракетні бази були побудовані й у Сокиричах, Тростянці та Журавичах Ківерцівського району.

Про це повідомляють Хроніки Любарта у матеріалі Олександра Лудковського.

Якщо уважно роздивлятися карти Google, то під нібито суцільним покривом волинських лісів у багатьох місцях видніються системи доріг, що вже нікуди не ведуть, бетоновані майданчики та залишки незрозумілих споруд.

Це все, що залишилося від колишніх об’єктів ядерної зброї зниклої держави під назвою СРСР, смуга яких колись простягалася вздовж її західних кордонів. Здається, що ці колись насичені радіоактивною смертю місця ніколи не викажуть своїх секретів, але у світі немає нічого таємного, що б не стало явним.

Спробуємо і ми розповісти, яке саме ядерне знаряддя та її носії знаходилися у лісах, на військових аеродромах та у військових містечках Волині у 60-х – 90-х роках минулого сторіччя.

Ракети стратегічного призначення

Почнемо з «РВСН» – ракетних військ стратегічного призначення. Поява на самому заході України балістичних ракет середнього радіусу дії була обумовлена двома чинниками:

  • потреба вражати стратегічні військові цілі на території Західної Європи;
  • недостатнім радіусом досягнення ракет Р-12 у 2000 км, який не дозволяв досягати більшої частини Великої Британії та території Іспанії.

Отже, у 1959 році у Луцьку почалося формування двох ракетних полків, 576 і 577, які входили у склад 37 гвардійської ракетної дивізії 43 ракетної армії. Слід відразу зауважити, що нумерація, прийнята у Збройних силах СРСР, зовсім не відображала кількості військових частин. Так, на 1959 рік ракетних армій було всьго дві. Тому у подальшому, ми будемо зосереджуватися на конкретній кількості зброї та її видах, користуючись військовою нумерацією за необхідності.

До 1961 року велося будівництво доріг, військових містечок а також відокремлених «бойових зон» зі спорудами для укриття ракет і ядерних боєголовок та стартовими майданчиками.

Всього не території Волинської області було побудовано 7, як ми називаємо у наш час, ракетних баз. У їх переліку для пошуку на картах вказуються координати бойових зон. У 1961-3 роках заступили на бойове чергування:

  • 1 дивізіон 576 ракетного полку з 4 пусковими установками ракет Р-12 біля с. Улянки Рожищенського району, (50.834026, 25.066871);
  • 2 дивізіон 576 ракетного полку з 4 пусковими установками ракет Р-12 біля с. Буяни Луцького району, (50.780292, 25.048068);
  • 1 дивізіон 577 ракетного полку з 4 пусковими установками ракет Р-12 біля с. Тростянець Ківерцівського району, (50.934593, 25.603850) ;
  • 2 дивізіон 577 ракетного полку з 4 пусковими установками ракет Р-12 біля с. Сокиричі Ківерцівського району, (50.887219, 25.514344);
  • 1 дивізіон 351 гвардійського ракетного полку полку з 4 пусковими установками ракет Р-12,(50.328341, 25.114318) під Берестечком
  • 3 дивізіон 577 ракетного полку з 4 пусковими установками ракет Р-12 біля с. Журавичі Ківерцівського району (50.977571, 25.660411)
  • 3 дивізіон 576 ракетного полку з 4 шахтними пусковими установками ракет Р-12У та підземним командним і паливним комплексом біля с. Війниця Локачинського району, (50.808864, 24.706773).


Що ж являли собою ракетні бази або дивізіони?

Передусім вони поділялися на військове містечко і бойову зону. Військове містечко складалося з приміщень штабу, радиостанції, єнергетичних підстанцій, системи водопостачання, казарм, спортмайданчиків, стрільбища, навчальних приміщень, медико-санітарної частини, бомбосховищ, котельні, харчового блоку, багаточисельних складів, гаражів і ремонтних майстерень.

Бойова зона окреслювалася периметром - дротовим огородженням зі струмом напругою до 15 тисяч вольт та попереджувальною сигналізацією. Охорона посилювалася вогневими спорудами з бетону або цегли, які мали амбразури для ведення вогню зі стрілецької зброї.

На території зони знаходилися 3-4 обваловані споруди з напівкільцевих сегментів довжиною більш 100 метрів, у яких укривалося по два ракетних комплекси. Одна споруда призначалася для зберігання та регламентних робіт з ядерними боєголовками. Крім споруд, був заправний комплекс та гаражі с чисельною автомобільною технікою для перевезення ракет та їх обслуговування.

Бетонні дороги зони сходилися на перехресті – стартовому майданчику. Це була величезна залізобетонна плита з металевими заглибленнями, у які вставлялися опори пускової установки. Саме з цього місця вимірялася відстань до цілі.

З чотирьох ракет дивізіону одна була першого залпу, друга – другого залпу і дві резервні.


Після випробування наземних позицій на ядерних полігонах, з’ясувалося, що вони мають незадовільний захист від вибухів, не говорячи вже про ракети на відкритих стартових позиціях.

Тому з 1962 року розвернулося будівництво шахтних пускових установок.

Це свідчило, що у часи правління Микити Хрущова допускалися як перший удар у ядерній війні, так і зворотній удар після нападу.

Шахтний дивізіон розміщувався на ділянці 80х80, на кутах якої знаходилися штольні глибиною до 30 метрів, які закривалися з поверхні залізобетонними куполами з шарами теплозахисту. Куполи перед пуском ракет від’їзджали в сторону на рейках. Триповерховий підземний командний пункт у центрі ділянки включав операційні зали, місця зберігання боєголовок, системи паливного забезпечення ракет та електрогенератор. Він міг протриматися до 30 діб у автономному циклі. Командний пункт з’єднувався з шахтами бетонованими підземними ходами – «потернами».

Цікаво, що ракета знаходилася у сталевому «стакані» діаметром 5 метрів, і при старті розпечені гази виходили у бетонну шахту діаметром 7 метрів, та виводилися у сторони напрямними лопатками.

Сама балістична ракета середньої дальності Р-12 на рідкому паливі створена у Дніпропетровську в конструкторському бюро «Южное» під керівництвом М.К.Янгеля і перебувала на озброєнні з 1959 по 1989 рік. Аналогічні ракети США «Тор» і «Юпітер», які розміщалися у Європі, були зняті з озброєння ще у 1963 році як застарілі. Втім, Р-12 з початку 70-х років також поступово відходила з ракетних баз. Найбільша їх кількість нараховувалася у 1965 році – 562 штуки.







Враховуючи недостатній (для Європи) радіус дії ракети Р-12, паралельно була розвернута відносно невелика кількість ракет Р-14 з дальністю 4500 км. У 1961 р. їх було 17, максимум – 101 у 1967 році.

При повній вазі біля 40 тонн Р-12 могла донести боєголовку вагою 1300 кг або 1600 кг на відстань 2080 км у коло радіусом у 1 кілометр, максимальне відхилення допускалося до 5 км, але компенсувалося потужністю ядерного заряду. Легка боєголовка несла ядерний заряд потужністю 1 мегатонну, тяжка (з 1963 р.) – 2,3 мегатонни.

1 мегатонна – це 1 мільйон тонн тротилу, або разом 55 атомних бомб, скинутих на Хіросіму у 1945 році.

Як правило, для «економії» ракета зберігалася протягом 7 років у так званій «готовності № 4», у ангарі, незаправлена, без приладів та боєголовки, яка зберігалася в окремому підрозділі (Ремонтно-технічна база). З цього стану до пуску проходило три з половиною години. При необхідності, незаправлену ракету вагою 4 тонни могли на колісному транспортері вручну довезти до стартового майданчика. Заправка тривала до 40 хвилин.

Заправлена усіма компонентами палива, з пристикованою головною частиною та гіроприладами наведення ракета могла знаходитися на стартовій позиції один місяць з часом до пуску 20 хвилин.

Куди вони мали летіти

Куди були націлені ракети середньої дальності у 60-80-х роках минулого сторіччя?

  • бази американських атомних підводних човнів у Іспанії і Шотландії – Рота і Холі-Лох;
  • бази британського флоту Портсмут, Плімут, Гібралтар, бази флотів Італії – Таранто, Греції – Саламін, Франції – Брест, Шербур-Октевиль, Тулон;
  • у Німеччині – центр комунікацій НАТО у Пірмазенс, авіабаза у Цваайбрюккен, командування об’єднаних військово-повітряних сил НАТО і аеродром у Раммштайн, авіабаза США у Біттбургу;
  • місця зберігання ядерної зброї у Німеччині – Бюхель, Мемминген, Норфених, Рамштайн, у Великобританії – Лейкенхит, у Туреччині – Баликесир, Інджирлик, Мертид, в Італії – Авіано, Геді-Торре, у Греції – Араксос, у Голандії Фолкель, у Бельгії – Кляйне-Брогель.


Що стосується слушного питання про націлювання ракет на великі міста Європи, то радянська військова доктрина була спрямована на проведення стрімкої наступальної операції танковими арміями через Німеччину і Францію до Ла-Маншу, та захоплення по можливості неушкодженими адміністративних та промисловіх центрів. Хоча, застосування у межах густонаселеної Європи ядерних боєзарядів лише по військових об’єктах все одно призвело б до потужного радіоактивниго забруднення як сільськогосподарських територій, так і міст.

Ядерний піонер

Для переозброєння у 1980 р. з бойового чергування був знятий 577 ракетний полк, а у 1981 – 576 ракетний полк. З 1982 року вони розпочали бойову діяльність з новими ракетами РСД-10 «Піонер», або як її називали у НАТО «SS-20». З цього моменту служба ракетників зосередилася лише на двох об’єктах – Уляники і Тростянець.

На цих базах були побудовані нові бойові зони, у яких розміщувалося по дев’ять мобільних пускових установок. На цей раз не були захищені ні обвалованими спорудами, ні шахтами. Вважалося, що завдяки рухомості установки встигнуть розсередитися і частина їх уникне ядерного удару. Цікаво, що по спогадах ракетників, які служили на базі у Тростянці, одна з боєголовок нових ракет «фонила», тобто мала постійний помітний фон радіоактивного випромінювання. Хоча на рівні командування це вважалося великою таємницею. Військові, як могли, ухилялися від перебуваня поруч з нею.

Ракета РСД-10 «Піонер» являла собою модифіковану мобільну міжконтинентальну ракету «Темп-2с», з якої була вилучена третя ступінь. До речі, сучасні російські «Тополі» є подальшим розвитком «Темпа».



Ракета РСД-10 мала дальність від 600 до 5000 км. Це покривало з надлишком всю Європу, північну Африку, Ближній і Середній Схід аж до Індії. Вона несла три боєголовки потужністю по 150 кілотонн з індивідуальним наведенням, які могли попадати у коло радіусом 450 метрів.

Ракета розміщалася у транспортно-пусковому контейнері на шассі шестиосьового МАЗ-547. Пуск мав проводитися або з території бази, або за її межами, з заздалегідь підготовленої позиції. Часу на заправку не витрачалося, так як РСД-10 була твердопаливною.

Практично мобільна установка з ракетою несла бойове чергування в ангарі «Крона», стінки якого постійно грілися електропечами. Це робилося для того, щоб з розвідувальних супутників США було неможливо визначити наявність або відсутність установки у ангарі. При надходженні команди на пуск за кілька хвилин сектори даху розходилися, контейнер з ракетою приймав вертикальне положення і старт відбувався безпосередньо з ангару.

Атомні бомби в межах Луцька

На території Луцького військового аеродрому до 1993 року діяла так звана «ремонтно-технічна база», функції якої полягали у збереженні та підвісці під літаки тактичних ядерних бомб. Було і потужне підземне сховище для бомб з двох бункерів, які були розібрані у 90-х роках за фінансування США.

Носіями бомб були наступні літаки 806 бомбардувального авіаційного полку, який базувався на аеродромі ще з 1945 року:

  • Су-7Б/БКЛ, 1961-1979 роки, одна атомна бомба РН-28, потужністю 5 кілотонн, вагою 500 кг;
  • Су-17М2, 1979-1988 роки одна або дві атомні бомби РН-40-5 або РН-40-6, потужністю 30 кілотонн, вагою 500 кг, або одна ТН-1000 або ТН-1200 потужністю 45 кілотонн;
  • Су-24, 1988-1992 роки, дві (штатна підвіска) або чотири атомні бомби ТН-1000 або ТН-1200 потужністю 45 кілотонн;

Ці літаки могли нести атомні бомби і інших типів, але вищезгадані ядерні боєприпаси були найбільш розповсюдженими. Всі вони були бомбами вільного падіння.

На озброєнні Су-24 були і ракети «повітря-поверхня» Х-28 з ядерною бойовою частиною з максимальною дальністю 75 км для ураження загоризонтних радіолокаційних систем, але ця зброя було вироблена у дуже обмеженій кількості і на складах у стройових частинах вона , як правило не зберігалася.


806 полк складався з трьох ескадрилей по 9 літаків, причому перша ескадрилья призначалася для ядерної зброї. Втім, усі серійні літаки Су-24 поставлялися у льотні частини з усім необхідним обладнанням для несення атомних бомб і у відповідному забарвленні. Забарвлення полягало у білому покритті носової частини, передніх кромок крила, оперення і днища літака. Кабіни комплектувалися шторками, які мали захищати екіпаж від світлового випромінювання ядерного вибуху.

Враховуючи повний боєзапас ескадрильї на два вильоти зі штатною підвіскою 2 бомби, у сховищі на Луцькому військовому аеродромі у кінці 80-х років зберігалося не менш 36 ядерних авіабомб.

За час існуваня полку відомий єдиний випадок підвішування під три Су-7Б/БКЛ ядерних бомб для бойових дій – у серпні 1968 року при придушенні повстання у Чехословаччині Збройними Силами СРСР та інших країн Варшавського Договору.

Ще два носії ядерної зброї

На території Волині були ще дві системи озброєння, у яких могли використовуватися ядерні боєприпаси.

Ракетні бази 576 та 577 полків прикривалися з 1961 по 1992 роки 438 зенітним ракетним полком, на озброєнні якого знаходилися зенітні ракети С-75, а з 1968 р. С-75М. Чотори дивізіони полку знаходилися біля Овадно (Володимир-Волинський район), Лукова (Турійський район), Замшан (Ратнівський район) і під Ковелем. Кожний дивізіон мав радиолокаційну станцію з максимальною дальністю виявлення цілей 150-120 кілометрів, 6 ракет на бойовій позиції і 6 у резерві. Ракети могли уражати цілі на дальності до 50 км і висоті до 30 км. Крім зенітних ракет зі звичайною осколково–фугасною частиною, дивізіони могли використовувати ракету В-760В – з ядерною боєголовкою «Ромашка» потужністю 6 кілотонн, по три на бойову позицію.

Але її застосування обмежувалося тим, що єдиною ціллю такої ракети була висотна група літаків. Правилами стрільби заборонявся підрив нижче 8 кілометрів, а при підриві на 5 кілометрах на землі починалися пожежі та радіоактивне ураження. Використання таких ракет у нашій, насиченій населеними пунктами та лісами місцевості навряд чи планувалося, але питання їх наявності у 438 зенітно-ракетному полку залишається відкритим.



На озброєнні 51 механізованої бригади (Володимир-Волинський) у 43 артилерійському полку перебувало 10 самоходних артилерійських установок 2С3 «Акація», які вироблялися з 1970 по 1982 рік.

Після боїв 2014 року залишок цих артилерійських установок був переданий у інші підрозділи ЗСУ.

Занепад і руїна

При переході на нову зброю бази у Війниці, Буянах і Берестечку були передані місцевим органам влади. Відомо, що ангари Берестечківської бази використовувалися як склади. В даний час ці об’єкти перебувають у стані занепаду та руїни.

Оскільки шахтна ракетна позиція у Війниці перестала функціонувати з 1980 року, вона не увійшла у перелік споруд, які мали бути знищені по Договору ліквідації ракет середньої і малої дальності 1987 року. Тому її ракетні шахти не були ліквідовані, та існували майже до нашого часу, але у 2015 році були засипані.

База в Сокиричах використовувалася для розміщення ремонтних підрозділів та зберігання запасного обладнання, а база в Журавичах була передана військам протиповітряної оборони як складські приміщення.

Всього на озброєнні СРСР у 1987 році знаходилося 360 мобільних пускових установок «Піонер», на бойовому чергуванні і у арсеналах знаходилося 650 ракет. Згідно з Договором між США і СРСР «Про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності», усі пускові установки «Піонерів» та самі ракети були знищені до 12 травня 1991 року. Ангари «Крона» під наглядом американських спостерігачів знищувалися на місці шляхом підриву.



У 1991 році 576 і 577 ракетні полки були зняті з бойового чергування, а у 1992 розформовані.

Військове містечко бази у Сокиричах у 1993 році було передано Волинському училищу професійної підготовки працівників міліції.

Військове містечко у Журавичах стало Волинським пунктом тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Військове містечко в Уляниках з 1993 року безуспішно намагалися пристосувати під філіал Цуманської колонії-поселення, але неможливість організувати виробництво і фінансові труднощі призвели до того, що споруди були розібрані на будматеріали, а з доріг зняті плити шляхового покриття. В наш час воно знаходиться у стані розрухи.

Підведемо підсумки. Отже, з 1961 по 1980 рік на території Волинської області перебувало 28 боєголовок ракети Р-12, потужністю 1 мегатонна.

У 1980 році було вивезено 24 боєголовки, а на ракетній базі біля Берестечка вони залишалися до 1984 року. З 1981 по 1991 рік після заміни Р-12 на РСД-10 «Піонер», чисельність боєголовок потужністю 150 кілотонн дорівнювала 36 одиницям.

***

Під тиском США і Росії вся тактична ядерна зброя, у тому числі ядерні бомби і снаряди, була вивезена з України у Росію до 6 травня 1992 року.

А 5 грудня 1994 року між Україною, Російською Федерацією, Великобританією та Сполученими Штатами Америки було підписано так званий Будапештський меморандум, за яким держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України.

2 червня 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус.

Коментарі
19 червня
Вчора
17.06.2018
16.06.2018
15.06.2018
14.06.2018
13.06.2018
12.06.2018
11.06.2018
10.06.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин