З окопів Бахмута до духовного фронту: історія військового з Ківерців, який став капеланом
826 Місцевий пастор, здавалося б, давно залишив військову форму в архіві, присвятивши себе служінню Богу та громаді. Проте за плечами цієї людини – досвід професійного військового, радянське танкове училище та дві війни.
Сьогодні чоловік – бойовий капелан, який пройшов найгарячіші точки фронту, міняючи скепсис бійців на віру, а страх – на внутрішню силу. Про це йдется у сюжеті Першої окремої бригади імені Івана Богуна.
Історія капелана-танкіста розпочалася у 2014 році. Коли на сході України спалахнули бойові дії, офіцер запасу одним із перших у Ківерцях отримав повістку до ТЦК. Як пастор церкви він мав законне право на відстрочку, і йому її дали. Проте серце колишнього військового не знаходило спокою.
«Я бачив, як розвиваються події, бачив, як піднімається волонтерський рух, як інші священнослужителі їдуть на передову допомагати війську. Я почав молитися про це, радитися зі співпастирями та церквою. Найважче було сказати родині», – пригадує капелан.
Пів року роздумів, молитов та внутрішньої боротьби завершилися чітким усвідомленням: Бог кличе його туди, де «сніг змішаний з попелом». Чоловік пройшов курси з тактичної медицини та почав готувати рідних до непростої розмови. Дружина, попри природне хвилювання, підтримала вибір чоловіка, благословення дали діти та церковна громада, яка згодом підтримувала капелана і молитовно, і фінансово.
Вже у лютому 2015 року відбувся перший виїзд на передову – на цілий місяць у Бахмут, до танкового батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.
На передовій цивільний скепсис загострюється.
На «нулі» капеланів не завжди зустрічають із відкритими обіймами – там панує суворий реалізм і нецензурна лексика. Нерідко бійці кидали фрази: «Яка молитва? Ми самі себе бережемо, нам допомагає лише власна сила волі».
Сам же капелан також має особисте свідчення Божого порятунку під час мінометного обстрілу 82 калібром:
«Ми виходили з позиції і буквально на 30–40 секунд затрималися на стежці, щоб привітатися та перекинутися кількома словами з побратимами. Саме в цей момент прилетіла міна. Ми встигли впасти за бетонну стіну, яка нас захистила. Коли все стихло, побачили воронку прямо на тій стежці, де ми мали йти. Якби не ці пів хвилини розмови – міна була б нашою. Я навіть сфотографував ту воронку на згадку про Боже спасіння», – каже чоловік.
Постійне перебування серед болю та негативу виснажує. Головна зброя капелана проти вигорання та втоми – це таємна, особиста молитва наодинці з Богом та читання псалмів царя Давида.
«Я знаходжу місце, де нікого немає, і виливаю Богу все, як є. Молюся доти, доки душа не очиститься і не оновиться. Тоді з'являється внутрішня сила повертатися до хлопців, вислуховувати їх та повертати їм надію», – ділиться священнослужитель.
Щоранку долати сумніви та втому йому допомагає розуміння своєї місії: він перебуває у війську, бо це Божа воля, і тут є люди, яким потрібна його підтримка. Крім того, тримає думка про родину, друзів та церкву, які завдяки військовим можуть залишатися у безпеці вдома.
Звертаючись до кожного українця, капелан закликає не опускати руки в часи важких випробувань для нашого народу.
«Ми вже довели всьому світові, що Україна – це особливі люди. Все, що робить наша армія, сили оборони, волонтери – це велике Боже благословення. Найважливіше – не втрачати надії. У Біблії сказано, що кожен, хто надіється на Бога, не буде засоромлений. Надіймося на Бога, і з Ним ми обов'язково переможемо!», – каже чоловік.