Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Степан СТЕФАНОВИЧ
Степан СТЕФАНОВИЧ

Брат сотенного УПА з Ківерцівщини був свідком спалення євреїв і служив під Японією

13:01 09.05.2017
687

Житель Гор’янівки Степан Матвійович Стефанович у свої майже 90 років до найменших дрібниць ще пам’ятає те воєнне лихоліття.

Що далі від нас та страшна остання велика війна, то менше залишається живих свідків, які можуть розповісти, як тоді виживали, як воювали, що захищали і відстоювали. Про це пише Вісник.

А то були по-справжньому страшні часи. Степан Матвійович Стефанович із села Гор’янівка Ківерцівського району у свої майже 90 років до найменших дрібниць ще пам’ятає те воєнне лихоліття.

В армію пішов з буханкою хліба і куснем сала

Коли почалася війна, Степану Матвійовичу було лише 14. У родині їх росло восьмеро. Але всі дівчата. Він один хлопець – надія батька на поміч по господарству. Тоді сім’я Стефановичів жила в кутку Олики, який називався Миловицею. Стільки часу минуло, а досі сльози навертаються на вицвілі очі дідусеві, як згадає спекотне літо 1942 року, коли в Олиці розстріляли євреїв.

– То все на моїх очах було. Дітей, жінок старих спочатку всіх зігнали у замок Радзивілів. Тоді така жара стояла! Їсти ж нічого не давали. Ми якось пробиралися, щоб хоч кусок хліба якийсь перекинути. А через пару днів їх почали виводити на старе стрільбище, клали у ями голих, як снопи, і один німець ходив і стріляв. Не можна було на те дивитися, – від моторошних спогадів зривається голос. – А нас, кого зловили серед села, заставляли їх закопувати. Не хоч засипати – можеш із ними лягти.

Багато що довелося побачити у ті часи ще юному Степану. Німці, упівці, червоні партизани – кого тільки не принесло на ці землі. І серед них треба було вижити. Дивом у 1943 році врятувався від каторжних робіт у Німеччині – окупанти подивилися, що надто малий і худий. Не пройшов, можна сказати, відбір. Хоча багатьох його друзів-однолітків посадили у вагони і повезли на чужину. Після визволення Олики Степана, який не мав ще й 17 років, забрали в Радянську армію. Він став солдатом останнього воєнного призову.

– Коли за мною прийшли, я вдома був сам з маленькою дочкою сестри. Всі на жнивах. Що робити? Завів малу до сусідів, забіг додому, взяв у торбу булку хліба та кусень сала й пішов. Мене вели по вулиці два охоронці, ніби я тікати збирався. Я йшов, сусіди вибігли. Одна з плачем пирогів винесла, інша ще хліба. Багато нас того дня забрали. Коля Гончарук із Завороття, з Гур’яновки Іщук Іван, із Хорлуп Чернецький Василь, із Жорнищ Жовтянський Коля…

Степан Матвійович майже без запинки називає імена земляків, з якими розділив важку солдатську долю. Він у деталях згадував, як долали шлях пішки від Олики до Луцька. А там, на станції, таких, як вони, юних були тисячі. Дуже переживав, що не встиг востаннє маму обійняти, потиснути руку татові, сказати «прощайте» сестрам. Можна тільки уявити, як сім’я повернулася з поля і не застала у хаті Степана. Батько з однією із сестер, як тільки довідався, куди забрали сина, відразу кинулися до Луцька. Ще до того, як солдатиків посадили у вагони, встигли попрощатися.

Перемогу зустрів по дорозі на фронт

Декілька місяців чоловіків із Західної України готували до відправлення на фронт у Татищеві, що під Саратовим. Степана Стефановича призначили в автоматну роту. Вдень – військова муштра. Ходили у такій-сякій одежі, напівголодні.

– Час воєнний. На день 600 грам хліба давали, чогось гарячого поїсти. А ще сельодкою гнилою кормили і капустою такою, що за півкілометра її було чути. Багато хто не витримував і йшов кормитися на мусорні ями. Хто туди ходив, той і згинув. Уже потім, коли нас відправили на пересильний пункт, їсти всього було вдосталь.


11 травня 1945 року потяг з навченими та підготовленими українськими хлопцями мав відправлятися на Західний фронт. Але…

– Я дуже добре помню той день. Стояв на посту днювальним у казармі. Приходить дєжурний по часті капітан – «Піднімай солдат по тривозі!» Я кажу, що права не маю, треба наказ дєжурного по роті. Він махнув рукою: «Всім підйом! Перемога!» Повибігали хлопці на вулицю, стали обніматися, стріляти вгору. Не передати, що то була за радість!

Воював з бандами і шакалами

Перемога у Берліні не означала повернення додому. Солдатів останнього військового призову кинули на Східний фронт. Так що встиг волинянин Степан Стефанович скупатись у холодних водах Байкалу, що зуб на зуб не попадав, і побачити берег японський.

– Як привезли нас під Японію, строго-настрого наказали самому ніде не виходити – тільки по троє-четверо. У тій місцевості банд було багато. Навіть коли по дрова у ліс ходили, то не могли вогонь розпалити. А ставало вже холодно. То спали один на одному в кілька рядів. Нижні мінялися з верхніми. І так усю ніч.

…Знову потяг, далека дорога аж у степи Монголії. Там жили в окопах. «На точках», як називає їх Степан Матвійович. На одній – чоловік десять. А віддаль від однієї «точки» до іншої – кілометрів шість.

– Раз серед ночі вийшов я із землянки, глядь, а напроти мене два вогні. Подумав, що то бандити на нас йдуть, гукнув хлопців. Вони повискакували з автоматами, почали стріляти – а то був шакал. Такий здоровезний. Чекав, щоб хтось вийшов, аби роздерти. Але ті постріли почули наші на сусідній точці, подумали, що «нападєніє», і кинулися на поміч.

Єдиною розвагою у монгольських степах було кіно. Щоб подивитися фільм, мусили подолати декілька кілометрів степом. Одна картина дуже добре запам’яталася ветерану: після перегляду «Фахіля і Зухри» бійці так заблукали у степах, що зробили гак у 40 кілометрів.

У 90 літ – книжки читає і город доглядає

Дуже довгою видалася дорога додому для солдатів останнього воєнного призову – аж цілих сім років. І хоч війни не було, та прийшлося несолодко. Після монгольських степів Степана Матвійовича перевели в рідну Україну – Львів, Карпати. Тут йому довелося стикнутися зі спецами особливого відділу НКВС.

– То був 47-й рік. У лісах ще залишалося багато загонів УПА. Раз викликає мене на допит майор особливого відділу. Показує фото мого двоюрідного брата Андрія і питає: «Хто це?» Я й кажу, що це мій брат. Андрій Стефанович на псевдо «Жук» був сотенним УПА. У 1944 році він один дав бій загонам НКВС і, коли патрони скінчилися, щоб не здатися живим, підірвав себе гранатою. Потім його на возі возили навколишніми селами, показували «на устрашеніє». Я це ще застав. А тому майору сказав, що до Андрія ніякого відношення не маю. Він же все рівно послав в Олику запит про мене. Потім показав ту відповідь. І після цього відстав.

У 1951 році Степан Стефанович повернувся у рідне село. Хоч йому і пропонували залишитись у війську. Таких спеціалістів, як він, ще треба було попошукати. Був і слюсарем, і токарем, і техніку всяку міг полагодити: чи свою, чи іноземну. Але тягнуло його до рідної хати, до землі. Тут, у Гор’янівці, і прожив усе життя. Працював у колгоспі, одружився. З Галиною Микитівною, яка не так давно відійшла у кращий зі світів, виховали сина Леоніда і доньку Наталю. Зараз тішиться чотирма внуками та сімома правнуками. Діти люблять побалакати з дідом, він дуже гарний оповідач. А ще господар який! Хвалився, що сам городину всю прополює, навіть буряки. І це у 90 літ!

– А як же без роботи сидіти? – тепло усміхається. – Не можу. Свиней, правда, вже не тримаю, тільки курок.

А вечорами Степан Стефанович любить читати. Газети, журнали, книжки. З останніх ним прочитаних – «Століття Якова» Володимира Лиса.

– Там уся правда про наше життя, яким воно було, – каже дідусь. – Важким воно було. Ніколи не думав, що на остаток життя знову війна прийде до нас. Тільки от незрозуміла вона якась. Кажуть про АТО, а кожен день наші хлопці гинуть. Щось тут не те.

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА

Коментарі
22 серпня
Вчора
20.08.2018
19.08.2018
18.08.2018
17.08.2018
16.08.2018
15.08.2018
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
Топ оголошення
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин