Із Богом у серці пройшов війну

93-річний ветеран служив у кількох країнах

Доля ніколи не водила Іллю Акермана легкими манівцями, але вищі сили завжди допомагали вибратися зі скрути. Мешканець селища Олика Ківерцівського району розповів про своє минуле, у якому були й перемоги, і поневіряння.

Цей поважний чоловік із добрими світло-голубими очима, які бувають тільки у таких витриманих найжорстокішим горнилом життя людей, неквапливо прямує до стільця. Звісно, не тому, що не поспішає, а тому, що літа беруть своє. Сивина покрила його чоло, і зморшки врізаються у скроні. Та усмішка така ж легка, як і в молодого юнака. Йому боляче пригадувати старі часи. Однак у кожної людини є те, що не можна вирізати з пам’яті.

Народився Ілля Акерман у 1926 році у селі Сухівці Рівненської області. Батьки Федір і Євгенія виховували ще трійко діток: брата Іллі Миколу і сестер Софію та Ганну. У ті важкі часи сім’я спромоглася купити коня. Одного разу малий Ілля їхав на фурі, аж тут трапилося несподіване. Оглашений кінь стрімголов почав кидатися так, що хлопець випав із воза й кілька разів перекинувся, та так, що ще й привалило гілляками.

«Як зараз пригадую те, то не можу не надивуватися, як я тоді вижив. Мабуть, раз порятувався, значить, так було задумано Богом», – міркує дідусь.

Із приходом радянської влади становище звичайних людей не стало легшим. Тоді могли й за три колоски посадити. Їсти не було чого. Коли прийшла війна, мобілізували батька. По поверненню із фронту той мучився, аж поки не помер від важкої хвороби.

Влада змінювалася: спочатку одні совєти, потім поляки, німці і знову другі совєти. Та всі вони були чужими для Акермана та його односельчан. З неохотою і здебільшого вимушено вони віддавали зароблений власними силами пожиток у колгоспи за часів більшовицького панування.

Жорстокості ж німецької влади не було меж. Коли хтось із радянських партизанів чи упівців вбивав бодай одного німця, спалювали все село. Щоб зарадити лиху, люди сповіщали про їх прихід дзвоном об залізничні рейки. Інколи нашим людям вдавалося підірвати цілі вагони з німецькими провіантом і боєприпасами.

У 1944-му 18-річного Іллю Акермана мобілізували. І тут доля його не пощадила, закинувши аж на Другий білоруський фронт.

«Така війна була, що трохи наступили – і знов відступаємо, знов окопуємось», – згадує ветеран.

І після офіційного оголошення перемоги Ілля Акерман залишається служити аж до 1950 року. У той час відчутно не вистачало людських ресурсів. Так чоловікові довелося побувати у багатьох військових частинах Радянського Союзу, зокрема й у Владивостоці. Усі місця, куди його занесла війна, вояку вже важко навіть пригадати.

На другий день Великодня 1950 року радісний Ілля Акерман разом з іншими воїнами відправився додому. Дорогою оголошували імена хлопців і місця їхнього проживання. І як же приємно стало Іллі, коли він почув назву сусіднього населеного пункту. З чоловіком із того села вони й рушають додому.

Саме в дорозі Ілля й знайшов своє кохання.

«На дворі гуртами гомонять жінки. І тут одна дівчина каже іншій: «Які ж щасливі солдати, що повернулися живі. От би мені такого чоловіка», – поринає у спогади пан Ілля. – Вирішив попросити в тієї кралі води. Вона зачерпнула із криниці й подала».

Так і зав’язалися їхні почуття. Обраницю звали Софією.

«Довго ми не гуляли, кілька разів прийшов та й побралися», – усміхається чоловік.

Гуляти-бо не було коли молодятам. Мусили з ранку до пізнього вечора відробляти трудодні: Ілля працював механізатором, а Софія – дояркою.

«Не вистачало грошей, податків стягували багато. Яку худобу маєш – віддай. Усе забирали. Техніки тоді не було ніякої – ні тракторів, нічого. Паспортів не видавали. Це зараз люди скаржаться на зарплату, а тоді спробуй скажи що – зразу на Сибір», – зітхає пан Ілля.

В Олику молода сім’я перебралася у 60-х роках, бо там були ліпші умови у колгоспі. Ілля пішов навчатися на водія. Це йому дозволило виробити паспорт і згодом отримати роботу з вищою зарплатнею. Працював чоловік і на паровій станції.

«Скільки разів у мене таке бувало, що ледь не загинув. Важко доводилося, але Бог завжди рятував», – каже чоловік.

У  пана Іллі велика родина: син Микола, доньки Любов і Ніна (остання померла), внуки Інна, Юля, Лілія, правнуки Тарас, Катя, Захар і Мілана. Коли на Великдень всі зберуться, то подружжя Ілля й Софія радіють, бо ж мають такий багатий рід.

Важко не помітити, скільки медалей на кітелі ветерана. Частину з них  чоловік здобув під час служби, частину – вже згодом. Та, мабуть, найбільшою  нагородою для таких людей, як Ілля Акерман, може бути повага, турбота і  допомога не тільки від родичів, а й від пересічних людей.

Антоніна АНДРІЙЧУК