Волонтерка Олена Максименко з Ківерців: історія створення «Станції добра» та допомоги військовим
2579 
Війна змінює життя, але для Олени Максименко все почалося з особистого болю – боротьби за маму. Вона пройшла шлях від доньки, яка шукала кошти на лікування, до керівниці ГО «Станція добра». У Ківерцях її знають як людину, яка діє, коли інші вагаються. З початком повномасштабної війни її волонтерська робота лише посилилася. Сьогодні Олена не лише координує допомогу військовим, а й сама стала до служби.
Про те, що чого починався шлях одного із найбільших та найбільш відомих волонтерських осередків у Ківерцях, її засновниця Олена Максименко розповіла у ефірі Вечірнього району.
Від «Амурівців» до «Станції добра»
ГО «Станція добра» із міста Ківерці, вже майже сім років допомагає тим, хто цього потребує – від місцевих родин до військових на передовій.
Та найпершим кроком до створення осередку була особиста трагедія керівниці – пані Олени – її мама хворіла на онко…
«Це була онкологія моєї мами. У нас не було коштів на лікування, і я почала їздити по фондах, писати в різні установи. Це був мій перший досвід, коли ти просто стукаєш у всі двері, щоб допомогти своїй рідній людині жити довше», – пригадує жінка.
Мама прожила ще рік та цей період став для Олени точкою відліку. Після її смерті жінка зрозуміла, що допомога іншим – це те, чим вона хоче займатися далі.
Перші кроки у волонтерстві Олена зробила разом із ківерчанкою Анною Романенко, яка допомагала безпритульним тваринам. До слова, нині організацію Анни Романенко знають у місті під назвою «Мокрий носик».
А на початку діяльності, жінки створили волонтерське об’єднання «Амурівці».
«Ми просто написали в інтернеті: «Хто хоче допомагати сім’ям, які живуть гірше – давайте об’єднаємось!». І люди відгукнулись», – розповідає вона.
Тоді Олена працювала медсестрою у селі Сокиричі і щодня бачила родини, які потребували підтримки, але не мала можливості допомогти на достатньому рівні.
Тож разом із однодумцями вони почали з простого: прибирали будинки, допомагали літнім людям, організовували толоки. Приблизно за кілька місяців діяльності стало очевидно, що як звичайне волонтерське об’єднання «Амурівці» не мають ваги – звернення до різних структур фактично залишалися без відповіді.
«Як волонтерське об’єднання нас просто не чули. Нам прямо сказали: створіть організацію – тоді з вами будуть говорити», – згадує Олена.
Тоді в команді була Дарія Сахарчук, нині юристка, яка й запропонувала створити громадську організацію, щоб працювати вже офіційно і бути почутими. Це рішення виявилося правильним: після реєстрації з’явилися перші можливості, зокрема участь у навчаннях і розуміння, як розвивати свою діяльність далі.
Так й розпочала роботу громадська організація «Станціядобра», яка 10 червня 2026 року відзначатиме сім років діяльності.
Допомога починалась із власного дому
Перші серйозні кроки почалися зі звернень до міського голови Ківерців, яким на той час був Володимир Жгутов. Олена згадує, що тоді працювала комісія, яка збиралася раз на місяць і займалася складними соціальними випадками, зокрема питаннями позбавлення батьківських прав. До неї входили представники різних служб – загалом близько 13 людей, і вона також долучилася до цієї роботи.
Саме через цю комісію почали піднімати конкретні проблеми. Волонтери допомагали, але не мали юридичного права втручатися повноцінно, тому доводилося звертатися до міської ради. Згодом з’явилися й інші напрямки – співпраця зі структурами, які працювали з постраждалими від домашнього насильства.
У той період, війна вже тривала, але команда ГО була більше зосереджена саме на допомозі сім’ям у складних життєвих обставинах.
Водночас діяльність самої «Станції добра» фактично починалася з власного дому Олени – після смерті мами залишився будинок, де збиралися люди, приносили речі. Так поступово сформувався ще один важливий напрям – допомога одягом: люди віддавали, а команда передавала тим, хто не мав змоги придбати необхідне.
Читайте також: Ківерцівська «Станція добра» отримала нагороду від Луцької районної ради
«Люди приносили одяг, речі, а ми передавали тим, хто цього потребував. Але в якийсь момент речі були всюди – від підлоги до горища. Тоді ми зрозуміли: нам потрібно приміщення», – розповідає вона.
Звернення до місцевої влади допомогло знайти простір для роботи й це стало новим етапом розвитку.
Повномасштабна війна: від страху до дії
24 лютого 2022 року стало страшним та переломним моментом для багатьох, тим більше для волонтерів, які буквально з перших днів повномасштабної війни взялися допомагати захисникам. Звісно були й розгубленість і страх, але перші запити від військових буквально вибудували майбутню парадигму роботи ГО.
Олена пригадує, що ще до повномасштабного вторгнення, приблизно з 2020 року, вже була певна волонтерська активність – допомагали військовим, збирали речі, готували їжу, передавали необхідне через «Нову пошту», та це все відбувалося до свят.
Коли ж почалася повномасштабна війна, спочатку був шок і нерозуміння, що робити далі. Зміни, відключення світла та постійні дзвінки від людей швидко показали реальність ситуації. Олена згадує, як знайомі зверталися за порадою, а вона фактично була змушена координувати дії, хоча сама ще не до кінця усвідомлювала масштаб подій.
Читайте також: «Станція добра» організовує благодійний ярмарок з нагоди Дня народження
Поступово команда почала організовуватися: кожен знаходив собі завдання, хтось займався збором речей, хтось – продуктами, хтось – фінансовою підтримкою. Допомогу збирали буквально з нуля, без власного транспорту і ресурсів, залучаючи знайомих і волонтерів. Люди відгукувалися: приносили пальне, продукти, речі, допомагали з перевезенням.
«Нам подзвонили і сказали: «Потрібно 600 матраців». Які 600 штук? Але я думаю, в мене є група там на той час теж було десь до 100 волонтерів. Думаю, кожен двома знайде по матрасу. Ну, вже якась шоста частина того всього. І ми почали», – каже Олена
Волонтерська робота швидко набирала обертів: жінки, які боялися виходити з дому, починали готувати, пекти, збирати речі. Хтось сортував одяг, хтось збирав продукти, хтось займався медикаментами. Усі намагалися бути корисними і таким чином справлялися зі страхом і напругою.
Згодом почали надходити дедалі складніші запити від військових – від базових речей, як-от посуд чи одяг, до інструментів і техніки. Тоді ж виникла потреба в генераторах, і це стало новим викликом, адже їх було важко знайти, а ціни стрімко зростали.
Олена почала залучати всі можливі контакти – знайомих, інші волонтерські організації, партнерів з-за кордону. У результаті, з’явилися й перші поїздки за гуманітарною допомогою, зокрема до Польщі, де їм передавали повністю завантажені буси з необхідним.
«Кожен раз, коли ми щось починали, потрібні люди знаходилися», – додає вона.
Поїздки на фронт і деокуповані території
Перші виїзди на фронт, зокрема на Житомирщину, запам’яталися особливо – це були поїздки в невідомість, зі страхом, але з розумінням, що допомога потрібна. І саме тоді остаточно сформувалося усвідомлення: кожен у цій системі має свою роль, і тільки разом можна закрити ті потреби, які щодня виникають.
Олена пригадує й про першу поїздку на Київщину. Вона відбулася одразу після звільнення Гостомеля, Ірпеня та Бучі, коли тільки відкрився доступ до цих територій. Одним із орієнтирів стала допомога людям із сіл, які були звільнені з окупації. Адже дві жінки із Бородянки та Катюжанки жили у Ківерцях і також долучилися до волонтерства.
«Чого я туди тоді їхала, на сьогоднішній ден я не знаю. Ну, просто сказали треба і люди не мають, що їсти... Ну, в тоді ми ще не знали, що там творилося. Це потім вже це все відкрилось. Ну, відкрили дорогу й відкрили. Ми їздили тоді по картах», – пригадує жінка
Під час поїздки вона вперше побачила страшні картини: уздовж дороги були обгороджені ділянки з попереджувальними стрічками, і вона розуміла, що там лежать загиблі. Водієві про це не сказала – просто мовчки їхали далі, дотримуючись інструкції рухатися лише асфальтованою дорогою.
«Ми їхали по паперовій карті. Без зв’язку. І вперше побачили, що таке війна насправді», – каже вона.
Найбільше її вразила зустріч із людьми, які залишилися без їжі.
«Жінка взяла хліб і почала їсти прямо при мені. І я зрозуміла – це не просто допомога, це питання життя», – пригадує Олена.
Спершу це здивувал та за нею підбігли інші й пояснили, що це перша машина, яка заїхала до них після звільнення.
По тому Олена вирішила привезти цим людям допомогу, тож іще будучи на пів дороги до Волині, вже намагалася організувати повторний виїзд. Та через відсутність світла й проблеми з оплатою картками навіть зібрані гроші не могли використати, тому акцент зробили на натуральній допомозі.
А вже у Ківерцях долучилися всі – люди, громади, церкви. За короткий час вдалося зібрати велику кількість продуктів, усе посортували й підготували до відправки.
Волонтерство і служба, як подвійний фронт
Пані Олена каже, що допомога від ГО від самого початку йшла паралельно, але все ж більший акцент у них завжди був на військових – бо саме вони тримають країну, і це в команді всі розуміють.
Водночас, якщо звернення надходять із Волині чи безпосередньо з їхнього міста, вони намагаються не відмовляти і допомагати цивільним теж. А ще жінка зізнається, що з часом до них почали звертатися люди з різних областей, але фізично охопити всіх вони не можуть, тому часто змушені скеровувати до місцевих фондів у тих регіонах.
Вона дуже хотіла б створити своєрідну карту перевірених громадських і благодійних організацій – таких, які реально працюють, а не існують лише «на папері», щоб люди могли швидко знаходити допомогу у своїй області.
«І я дуже би хотіла знайти таку карту благодійних громадських організацій, які реально щось роблять, а не тільки на папері. Я зараз говорю реальні речі, бо на папері їх дуже багато», – підкреслює вона.
Щодо деокупованих і прифронтових територій, то ця допомога була і залишається однією з основних. Волонтери «Станції добра» визначили для себе кілька громад, зокрема на Миколаївщині, Херсонщині, з якими тримають постійний зв’язок.
А ще, додає Олена, дуже виручає гуманітарна підтримка перевізників – завдяки цьому вдається регулярно передавати великі обсяги вантажів.
Так само є постійний контакт із громадами на Донеччині. Звідти звертаються регулярно – іноді щотижня, іноді раз на кілька тижнів, особливо коли відбувається евакуація людей із небезпечних зон. Вона пояснює, що ці люди спершу потрапляють у такі собі транзитні пункти – там вони перебувають день-два, поки їм знаходять місце для подальшого проживання в інших регіонах. У таких пунктах критично потрібні найпростіші речі: одяг, засоби гігієни, їжа. Саме це ківерцівська ГО й намагається забезпечити.
І додає, що завжди просить знайомих волонтерів виїжджати з небезпечних зон, але ті часто відповідають, що не можуть залишити людей без допомоги – і це, за її словами, одна з найскладніших моральних дилем у роботі.
Про рішення піти у військо
Рішення піти на службу визрівало поступово – під час постійних поїздок і волонтерської роботи. Каже, що причин було багато, але водночас були й внутрішні сумніви, насамперед через дітей – їх у неї четверо, і на той момент старшій ще не було 18.
«Я медсестра і знала, що буду корисною. І я хотіла побачити зсередини, як працює система», — пояснює вона.
Зізнається, що спершу навіть ніби жартома сказала старшим донькам, що йде служити, але коли вже прийшла додому з документами, стало зрозуміло, що це серйозно. Було багато емоцій, сліз, але вона пояснила, що відчуває: якщо була корисною тут, то й там зможе робити те саме.
«Я відчуваю, що якщо я тут щось робила, значить і там буду робити те саме. Кажу: «Все буде добре, то ж Бог нас любить». Ну, старша була проти до останнього, але потім прийшла, каже: «Ну, якщо ти так, я буду старатись справитись», – ділиться Олена.
Тож опісля усіх процедур жінка таки вступила до лав ЗСУ.
«Я попала на полігон, відбігала там, як всі нормальні люди 40 днів.І не дивлячись на те, що я не могла бігати, просто фізично. Я не впевнена в тому, що взагалі можу в броніку кудись побігти, але виявилось можу і вмію, і навчили як автомат розбирати, збирати і стріляти, і це треба», – пригадує вона.
Жінка служила у 100-й бригаді, в медичній роті. Працювала на прифронтових територіях – у Лимані, Покровську, Краматорську.
Цей досвід допоміг їй краще зрозуміти реальні потреби військових.
«Перед тим як збирати допомогу, треба задати 100 питань. Бо списки можуть бути на мільйон, але реально потрібно інше», – каже вона.
Нині вона й надалі поєднує волонтерство та службу проходить у іншій військовій частині.
Як працює «Станція добра» сьогодні
Сьогодні організація поєднує допомогу військовим і цивільним, але пріоритет звісно, що фронт. Серед основних напрямків роботи: забезпечення військових – від генераторів, автомобілів, спорядження до найдрібніших речей, які необхідні у побуті.
Ще однією із віх праці є допомога деокупованим територіям, підтримка переселенців та відправка гуманітарної допомоги.
Вона каже, що до «Станції добра» звертаються не лише військові з Ківерців, а й хлопці з різних міст – з Одеси, Маріуполя та інших регіонів, й фактично не мають іншої підтримки. Тому, наголошує, поділ на «своїх» і «чужих» для них не існує – допомагають усім, хто звертається.
«Так складається, що потреби постійні. Я зробила висновок, що, ну, в кожного є своя думка, але є різні бригади, є різні напрямки і різні ситуації. Коли людину заводять тільки на напрямок, в тебе одне забезпечення. Коли вас виводять з напрямку, в тебе знімають повністю БРку, забезпечення воно мінімальне», – розказує Олена.
Водночас Олена визнає, що на практиці часто спрацьовує фактор особистого знайомства: коли запит надходить від «свого» – людини з Ківерців або пов’язаної з місцевою громадою – допомогу збирають швидше. Люди охочіше реагують, коли знають ім’я, прізвище чи можуть перевірити інформацію через знайомих.
А ще велику роль у діяльності волонтерів відіграють ярмарки, власне виробництво та фестивлі.
Під час благодійних подій волонтери продають випічку та хендмейд й таким чином закривають необхідні запити від воїнів. До слова, регулярні ярмарки на ринку у Ківерцях є традицією, яка вже встигла вкорінитися у побут. Адже місцеві знають, що у дні роботи ринку чи на публічних заходах у місті обов'язково буде ятка волонтерів «Станції добра».
«Люди приносять свої вироби, ми продаємо і передаємо кошти на потреби військових», – розповідає Олена.
Окремо жінка підкреслює, що діти з дитинства бачили її волонтерську діяльність і самі долучалися – допомагали доглядати за людьми, готувати, працювати з гуманітарною допомогою. Це, за її словами, сформувало в них розуміння співчуття та відповідальності.
Її приклад певною мірою вплинув і на старшу доньку – та також обрала військовий шлях і пішла служити, фактично повторивши рішення матері – не попередивши заздалегідь.
Згадує Олена і про ще одну доньку, яка після навчання вирішила пов’язати своє майбутнє з медициною. Каже, що той досвід, який діти отримали поруч із нею – під час роботи в медроті та допомоги пораненим – вплинув на їхній вибір. Нині донька навчається в медичному закладі й продовжує долучатися до допомоги, зокрема під час канікул і онлайн, працюючи з медичними підрозділами.
Чому важливо не зупинятись
Пані Олена у свої частих зверненнях до громади наголошує, що війна триває, і допомога потрібна щодня.
«Хочете перемоги – донатьте. Не обов’язково нам. Донатьте тим, кому довіряєте. Але не зупиняйтесь», – каже вона.
А ще за її словами, важлива не лише матеріальна допомога, а й людська підтримка.
«Кожному військовому потрібно кілька цивільних, які його вислухають. Це теж допомога».
Варто зазначити, що організація свідомо уникає політичної участі.
«Нам пропонували вступати в партії, але ми відмовились. Ми відкриті для всіх, але не підтримуємо нікого», – підкреслює керівниця.
Саме це, на її думку, допомогло зберегти довіру людей. Адже найбільший ресурс – це команда «Станції добра».
«Коли здається, що все розвалиться, з’являються люди, які кажуть: все буде добре. І ти йдеш далі».
«Війна не закінчилась. І якщо ми хочемо перемоги – ми маємо діяти. Донатьте, допомагайте, не опускайте руки. Бо вони тільки цього і чекають», – підреслює Олена Максименко.
Адреса ГО місто Ківерці, вулиця Шкільна 15. Контакти: +380 95 539 6968.
Реквізити для донатів: 4246 0010 0824 8431 – ГО «Станція добра».
***
Створено за підтримки урядів Норвегії та Швеції в межах Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання.