Жителька Ківерцівщини провела 45 років у шлюбі з незрячим музичним віртуозом

Галина Джулай із села Тростянець усе своє життя несе в серці трепетну любов до чоловіка і пригадує нелегкі роки дитинства.

Єдине, про що шкодує жінка, – це про те, що з ним не наговорилася. Про це пише Наталія КРАВЧУК на сторінках «Вісник+К».

Доля подарувала цій жінці любов, яка провела її через усе життя, яка закривала очі на негаразди і тяготи, яка підіймала над труднощами і печалями. Хоч неймовірно міцне і віддане почуття ще у студентські часи спалахнуло до… незрячого хлопця. І таке ж сильне озвалось у його серці. Щодень усі 45 літ, що прожили в парі, вони дякували долі, яка об’єднала їх.

Глянула у «порожні» очі і зрозуміла: сліпий

Уже з дитинства життя почало підносити випробування Галині Джулай, яка нині мешкає у селі Тростянець Ківерцівського району Волині. Коли їй виповнилося дев’ять років, розпочалася війна. Від виснаження померла мати, тато-військовий пішов на фронт. Її з меншим братом взяла під опіку сусідка, вберігши від інтернатських злиднів. Жінка забрала сиріт до Москви, а об’єдналася сім’я після війни у Львові, куди перевели батька. Тоді на дітей чекала несподіванка.

«Ми застали у квартирі мачуху, – пригадує Галина Олександрівна. – Батько одружився зі своєю телефоністкою. Катерина Дмитрівна (до сьогодні жінка з повагою називає мачуху по батькові. – Авт.) пішла на фронт після дев’ятого класу. Вона народила татові двох хлопчиків і все життя старанно приховувала, що для неї є різниця, де чиї діти. Але вона фронтовичка – захищала мене, коли я була в тилу. Через те моя совість мені командує: ти зобов’язана їй все прощати».

Галині добре давались іноземні мови, тож після школи вона вступила у Львівський університет імені Івана Франка на факультет іноземних мов. У вузі і зустріла свою долю.

«Олексій вчився на історичному факультеті. Та хіба я знала, хто він для мене буде, коли вперше його побачила? – міркує бабуся. – Не раз проходила повз закапелочок у коридорі – там завжди стояв якийсь хлопець і все курив. Коли я глянула на нього, побачила «порожні» очі. Відразу тоді зрозуміла, що цей студент зовсім сліпий».

Галина ДЖУЛАЙ з чоловіком Олексієм

Юні серця поєднала музика

Галина з дитинства була закохана у класичну музику. Якось в університетському профілакторії почула знайому мелодію: в одній з кімнат хтось грав «Вальс-фантазію» Глінки.

«Я просто балділа від цього музичного твору, – зізнається жінка. – Він же для симфонічного оркестру, а це хтось віртуозно його виконував на баяні. Я приліпилася до дверей і насолоджувалася. Але постукати у кімнату, звідки лилася мелодія, не наважилася».

Хтозна, як би далі повернуло, але свідком Галиного захоплення стала медсестра профілакторію. Вона добре знала, хто той віртуоз. От і… влаштувала незрячому музиканту і дівчині побачення. Жінка розповіла хлопцеві, що є студентка, яка просто божеволіє від його гри, особливо від «Вальсу-Фантазії» Глінки. І йому захотілося знати, що ж то за панянка, яка розуміється на класиці.

«Анна Петрівна була настільки мудрою, душевною жінкою, що вона відчула ту ниточку і ніби випадково запросила нас обох з Альошею в свою процедурну. Я дуже їй за це вдячна. Так ми почали дружити. А потім уже й не могли уявити, як можна жити одне без одного. Все відчувалося навіть без слів, – розповідає, і обличчя розквітає усмішкою, у якій пролітає те незбагненне, чисте юнацьке щастя».

У ЗАГС повів з університету

«Пам’ятаєте, як Олексій Терентійович зробив вам пропозицію?»  – випитую у Галини Олександрівни.

«Звичайно, – відповідає. – Хоч та пропозиція получилася несподівано. Ми закінчували п’ятий курс, за два дні нам мали давати призначення на роботу. Прийшло розуміння: завтра-післязавтра роз’їжджаємося. Ми з Альошею пішли гуляти подалі від сторонніх очей. Раптом він каже: «А мені так не хочеться з тобою роз’їжджатися…» Мені від тих слів аж заціпило. Я зрозуміла, що це і є пропозиція. А тоді якось відклало й кажу йому: «Мені теж…» А він: «Ну, то що, в ЗАГС, чи що?» Я тільки спромоглася на «угу»».

Галині Олександрівні дали призначення на Волинь. Сюди приїхала разом із чоловіком. Після років, прожитих у Львові, їй, «городській баришні», як сама себе називає, було важко призвичаюватися до сільських буднів. Але рятувало єдине – кохання. Від нього народилися дві донечки Оля та Антоніна. Пізніше вони потішили внуками, а ті – правнуками.

«Чи були в житті моменти, що ви пошкодували про свій вибір?» – відверто запитую.

«Що ви?! Це людина була рідкісно цікава! Альоша кінчив школу без жодної четвірки, університет – із червоним дипломом. Я з ним прожила 45 років – і не наговорилася… – скрушно зауважує жінка. – А ще він грав на багатьох музичних інструментах, удома завжди лилися музика і спів. У сімейному житті я була дуже щаслива».

І сьогодні не минає дня, аби в спогадах пані Галина не поверталась у минуле. Бо втрата чоловіка стала дуже болючою. І тепер, коли вона чує, що молодь розлучається, бо заїв побут, у сім’ю вкрадається зрада, їй важко це зрозуміти. Каже, просто люди не вміють цінувати одне одного. Бо любов дається як велика нагорода. Треба робити все, аби її не втратити.

«Ви знаєте, той «Вальс-Фантазія» Глінки в Альошиному виконанні там, у  профілакторії, досі звучить у моєму серці», – зізнається Галина Олександрівна.

І по щоці пробігає сльоза…