Ківерчани мандрували по волинському бездоріжжю
-
-
>
-
>
-
>
2065
Ківерцівське подружжя Вілігурських вчергове влаштувало подорож. Цього разу туристи мандрували на велосипедах, взявши з собою дочку Алісу та трійко хлопців з Рожища.
Про це організатор мандрівки Олег Вілігурський написав на власному сайті Біла Ворона.
Ось як описує чоловік свої пригоди:
Ну не можна сказати, що велосезон у нас переривався… Трохи ми катались і взимку. Але якось спонтанно, і більше по одному. А ото вже точно почалась весна, майже зійшов сніг, закортіло поїхати десь незвіданими дорогами, з пригодами і сюрпризами. Тому ми оголосили про офіційний початок велосезону Білої Ворони. Оскільки поїздку запланували на 10 березня, а це 69-й день року, то так ми захід і назвали: «Велозаїзд Шістдесят дев’ять». Дітей у прохолодну весняну пору вирішили не брати, тож надумали сідати у велосідла не в рідних Ківерцях, а під’їхати трохи залізницею. За кілька днів до старту написали на Фейсбуці, що починаємо з Рожища, від привокзальної площі.
Спокушали запланованим маршрутом мало не всіх знайомих, але хтось у від’їзді, хтось сам занедужав, у когось занедужали діти, ще в когось – велосипед… Думали, що доведеться їхати самим. Але що ж, не біда. Для мене й дружина – непогане товариство. У останній вечір перед поїздкою і старша донька Аліса, яка вже доросла і самостійна дівчинка, відважилась поїхати з нами.
У Ківерцях на залізничному пероні на всяк випадок покрутили головами вліво-вправо, чи не надумав хто долучитись? Нікого з велосипедами не було. Завантажились в електричку і поїхали в Рожище. Там ми навіть не сподівались зустріти когось, крім Аліси. Але, на наш подив, в умовленому місці уже чекало чотири хлопця з велосипедами. Троє з них мали тверді наміри їхати з нами. Було зрозуміло, що ми вже не «відкосимо». Після зустрічі з Алісою (яка по молодості любить шукати труднощі на свою голову, і тому своїм ходом крутила кілометрів 25 з Луцька до Рожища) ми вирушили в дорогу.
Їхати було приємно: товариство зібралось гарне, погода тішила, настрій чудовий. А у Тані ще й особиста радість: новий велосипед! Але на одному з поворотів він продемонстрував свій норов і загальмував надто різко. В результаті вона виконала акробатичний номер з перельотом через переднє колесо і жорстким приземлення колінами і долонями на асфальт. Таня була замикаючою, тому ніхто з нас цього сальто не помітив окрім патрульних поліцейських, які поцікавилися чи все гаразд і чи може дівчина продовжувати їхати. Коли я до неї під’їхав, вона вже оглядала збиті коліна і тішилась, що велосипед не постраждав. На моє питання, чи не краще вернутись додому, Таня сіла на велосипед і поперла доганяти основу групу. До речі, про наших супутників. Окрім нас з Танею і нашої Аліси це були Петро, Юра і Коля. Хлопці віком від 20 до 44, але всі – досвідчені велосипедисти. А ще по секрету скажу, що в їхньому товаристві я зрозумів, що моя Таня, виявляється, не така вже й балакуча.
Поки ми догнали нашу велоколону, Юра вже встиг пробити колесо і займався заміною камери.
Але труднощі нікого не зупиняли, невдовзі продовжили рух. Багнюку під колесами згладжували навколишні краєвиди: зліва підмерзла річка з гусями, які вже купаються в проталинах, справа – старі хати. У Четвертні ми побачили дивну для села сучасну споруду, схожу на замок, але призначення її невідоме. Навряд чи це будувалось просто як гараж, господар мав на меті якісь свої плани, які можна згодом буде побачити. Скупились перекусом у магазинчику напроти цього «замку», попрощались з останніми клаптями асфальту і звернули в поле.
Лісом подекуди можна було ще їхати, на шляху час від часу траплялись повалені гілки і дерева. Рання весна, ґрунтова дорога, розбита важкою сільськогосподарською технікою і лісовозами. Ще перших сто метрів ми пробували їхати… Поки у Петра не порвався ланцюг. Але Петро – професійний веломайстер, так що з неприємністю впорався хвилин за 5. Все ж далі ми були обережнішими і не лінувались важкі ділянки проходити пішки. Власне, у нас не було вибору. Тому дорогу через поле і ліс ми більше пройшли, ніж проїхали.
В якийсь момент Юра усіх попросив зупинитись і послухати тишу і це було того варте, жодного звуку чи поруху вітру, тільки ми і природа. Під кінець лісу надибали залишки бесідки. Там зробили привал. Розвели вогонь, пообідали, дехто підсушив промочені ноги. Бесідка була настільки трухлява, що похилилась після того, як хтось з хлопців обіперся на неї. Чаю не варили, рожищани мали свій в термосі і охоче ним ділилися з усіма бажаючими.
Далі була ще цілком зимова ділянка дороги. Їхали по такому снігу, де й лижі не були б зайвими. Просуватись велосипедами ставало все небезпечніше, котили транспорт по льоду, воді і сніговій каші.
Але врешті тих десять кілометрів бездоріжжя закінчились і ми виїхали в Словатичі. Згодом трапився асфальт, хоч і добряче розбитий, але таки їхати було вже нескладно. Побачивши магазинчик, поповнили свої харчові запаси, хто фруктами, хто енергетичними батончиками.
