Колишній священик Жидичинського монастиря розповів про роботу у Волновасі

Церква Святителя Миколая Чудотворця у Волновасі – єдиний храм ПЦУ в 30-тисячному місті. Всі інші – «московські». Інші три. У свята в кожному з них максимум сотня вірян. Виходить, що на 30-тисячне місто до храмів ходить зовсім мало людей. І це красномовний фактор, який відрізняє «бандерівців» від «східняків». Але нам треба шукати не те, що нас розрізняє, а те, що нас гуртує, каже луцький священик, який більше трьох років живе і служить у Волновасі.

Отець Макарій Дядюсь з Луцька нині є настоятелем храму Святителя Миколая Чудотворця, зведеного у Волновасі за ініціативи волинян. Першого храму Київського патріархату в райцентрі на Донеччині, – пише «Перший».

Він називає свою роботу «місіонерською». Добродушний. Веселий. В минулому працівник луцької редакції «Аверсу». За плечима вже монастир і …Карачун, Дебальцеве, Нацгвардія.  Показав Волновасі, що в церкві можна служити рідною українською. Щодня вчиться розуміти Схід, а східняків вчить розуміти Захід.

Цього разу він приїхав до Луцька, бо тут затіяли черговий благодійний концерт, щоб зібрати чергову суму коштів на добудову храму у Волновасі. Бідкається, зібрали не так і багато. Ми зустрічаємося в неділю після концерту. Отець Макарій ненадовго затримався в Луцьку, бо виникла потреба відремонтувати автівку. Говоримо у стінах православної академії. Поруч на каміні – сувенірна картина на камені з краєвидом Волновахи…

«ТРИ МОСКОВСЬКІ І МИ ЧЕТВЕРТІ»

– …Там досить гарно. Краєвиди гарні. Каміння багато (киває на сувенір з Волновахи, - авт.). І люди різні. Наприклад, є цілі поселення греків. Дуже багато росіян. Можна в принципі зрозуміти, чому вони так за Росію: бо якщо наші їдуть на заробітки в Польщі, то вони – туди. Оце ж коли почалася війна, то вони нас і звинувачують, що ми такі-сякі, бо в них тепер роботи немає, грошей немає…

– Відтоді, як стали настоятелем храм на Донеччині, часто в Луцьку буваєте?

– Приблизно раз у місяць – півтора буваю. А зараз, напевне, приїду аж після травня. Бо до травня треба буде зробити чимало.

І громадську вбиральню доводимо до пуття, і цоколь треба доробити, і бруківку навколо храму… Хоча не знаю, чи ми подужаємо, бо порахували, що лише на неї треба майже 1,5 мільйона гривень. Площа дуже велика. Ми не витягуємо.

Он буквально вчора був в Луцьку благодійний захід, там зібрали всього 200 тисяч гривень. Де 200 тисяч, а де 1,5 мільйона… На прикладі цього будівництва я зрозумів, що таке кошти і як вони розходяться. Для людини 10, 50  тисяч гривень – великі суми, а для будівництва – це дуже мало.

– В якому саме місці стоїть цей храм?

– Він за містом фактично. Передісторія цікава: коли один місцевий чоловік почав виробляти документи, бо хотів зробити там мийку, СТО, торгові точки, йому довелося робити проект усього того району. Він зробив, і в тому проекті навіть було передбачено місце для храму. Хоча розмови про будівництво там церкви тоді ще й не було. А коли стали піднімати документи, де ж виділити землю, то побачили, що якраз тут храм і мав би бути.

Хто дасть в центрі міста землю Київському патріархату, який на Сході підтримує бійців? Це ж нонсенс. Нас довго тягали із землею, а потім знайшли таки місце. 67 соток – це потужно. Територія велика. Жартую, що маю де сніг викидати і травичку стригти.

Цей район на окраїні міста називається «Стоквартирка». Там багато 5-поверхових будівель, а ми поруч. Стратегічно – хороше для храму місце. Одна 5-поверхівка – то майже село. Але якщо з того будинку піде в церкву з десяток людей – то це вже досить непогана громада. 

Але насправді там люди не такі, як тут, щодо віросповідання. Хрестити дитину треба. Вінчатися треба. Але ходити в церкву, причащатися і сповідатися, як у нас, там не навчені. Вони кажуть: «Я ж вірю в Бога, я ж молюся. То нащо мені ходити в храм?». Люди забувають, що літургія – це загальна сповідь багатьох. І коли ти молишся сам вдома – це молитва однієї людини, а коли ти молишся в храмі – це молитва багатьох. 

Взагалі на Сході їздиш, дивишся: храми гарні, збудовані потужно, золоті куполи і все, але розумієш, що Схід не є такий православний і такий духовний.

– Скільки у Волновасі церков?

– На сьогодні три московських і ми четверті. Але виходить, що у нас уже дві парафії Київського патріархату: на території місцевого краєзнавчого музею, де була парафія до будівництва нашої церкви, і зараз моляться. Юридично ми одна парафія, фактично дві. Хоча плануємо розширятися.

– А як реагували мешканці Волновахи на новину про появу ще однієї церкви, причому іншого патріархату?

– Коли раніше говорив з місцевими людьми, то було багато невдоволених будівництвом. Мовляв, нащо ще одна церква в місті?

Мене це дивує. Бо насправді місто Волноваха має 30 тисяч населення. Запитую, скільки парафіян у одній міській церкві, московській. Кажуть мені: людей 50. То почекайте, якщо є три храми московських, де у свято від сили хай вже буде 100 людей, то це всього 300 людей на 30-тисячне місто, які ходять на службу! А як місто має розвиватися духовно і збагачуватися? Коли люди розвиваються духовно, збагачується місто, бо мешканці йдуть до Бога, менше обманюють, мене крадуть, більше працюють над собою. Тому це ще дуже мало храмів. 

З людьми там треба працювати. Треба проявляти ініціативу і говорити з ними. Якщо й приходять до священика, то більше з горем у житті. Там же дуже депресивний регіон, дуже багато самогубців. Був такий період вже за моєї пам’яті, коли за місяць у Волновасі сталося п’ять самогубств.

– А чому так, до речі, на вашу думку?

– Чому депресивний? Через війну. Через те, що зараз велике безробіття. Люди не можуть знайти пару, влаштуватися в житті. Хоча в принципі на Сході й роботи вистачає. Але люди – особливі.

Чому вони прагнуть комунізму, я вже для себе зрозумів. Звикли то того, як було колись: ти навчаєш, тебе після навчання в інститут, потім дають роботу, квартиру, тобто за тебе все вирішують. Сьогодні ж все навпаки: ти сам вирішуєш, як тобі жити. Вони цього не прагнуть, вони хочуть, щоб за них вирішували, звинувачують державу, що вона їм ні в чому не допомагає, нічого не дає.

Ми, західняки, – більш європейські. Хоча там теж є люди, які не чіпляються за минуле, це бізнесмени, які розвиваються, ростуть. Правда, вони часто виїжджають за межі того регіону. Там якщо бізнес засвітив, то одразу прагнеш переїхати в центр чи ближче до нас.

«ТАМ ДО СЬОГОДНІ, ЗАХІДНЯКІВ, БАГАТО ХТО ВІДНОСИТЬ ДО КАТОЛИКІВ»

– Якою ви вперше побачили Волноваху? І коли?

– Якраз у 2016-му, коли тут освячували хреста і закладали камінь під храм. Тоді мене тут представили, я трохи був вражений. Тоді вперше там і побував.

– А чим місто вразило, здивувало?

– Та нічим. Я на Сході з 2016-го у складі добровольчого батальйону Нацгвардії був капеланом. Для мене Схід не був такий чужий.

– Хто вам запропонував стати настоятелем храму на Донеччині?

– Владика Михаїл. Ой, це була страшна розмова, чесно зізнаюся (сміється, - авт.). Тоді я вже якраз демобілізувався з Нацгвардії, втомився, бо багато хлопців додому завозив. Двохсотих. Тоді сприймав Схід як велику перевтому.  А тут владика: «Ну, Макарію, ти вже там знаєш, як воно, ти вже там був. Я ж не відправлю туди священика, який одружений, в якого діти… Ти вже битий, їдь і працюй».

Сьогодні праця на Сході – то місіонерська праця. Хоча ми розуміємо, що це Україна, і люди це православні, але все одно місіонерська, бо ти приїжджаєш і бачиш, як люди хоч і вірять в Бога, але та віра роздріблена. Так, тут теж є люди, неповністю оцерковлені, але там таких більшість.

Трагедія в тому, що люди хрестять дитину, але забуваються приносити її причащати, щоб вона насичилася цієї Божою благодаттю і оцерковлювалася. Багато людей вінчається, але забуває приходити в храм спілкуватися зі священиком. 

Тому це місіонерство, і коли священик туди приходить, треба думати про його утримання. Зрозуміло, що йому теж треба щось їсти, за щось жити, за щось лікуватися. Був здивований, які ціни на користування житлом у Волновасі. В ті часи то було значно дорожче, ніж в Луцьку.

Там до сьогодні нас, західняків, відносять до католиків, а не до православних. 

– Часто переходите там на російську?

– Я спілкуюся там тільки українською. Коли наприклад, на похоронах просили служити старослов’янською мовою, я відмовив. У нас і нема такої літератури, яка справді старослов’янська, а не перекручена та русифікована. Тому відмовився перекручувати мову. Багато людей це розуміє.  До речі, якщо раніше декому моя мова різала вуха, то зараз навпаки дехто переходить зі мною у спілкуванні на українську.  Це дуже приємно. 

Через Томос багато людей пішло назустріч нашій церкві. Навіть деякі парафіяни МП почали переходили з однієї парафії в іншу. Не масово, але двоє-троє у храмі нашому є. Можливо, вже за вихідні вже й більше. Хоча наше священиче завдання – не перетягувати людей з парафії в парафію, наше завдання – невіруючих приводити до храму.

«Я ПОСТІЙНО КАЖУ: З ЦІЄЇ КАФЕДРИ НЕ БУДУТЬ ЛУНАТИ СЛОВА ПРО ПОЛІТИКУ»

– Як на Сході сприйняли новини про Томос, про створення незалежної української церкви?

– Дуже по-різному. Хтось жартував, хтось у паніці бігав, що треба перехрещувати і перевінчувати… Якраз перед від’їздом у мене брали інтерв’ю про Томос, перехрещування і перевінчування. Мусив заспокоювати людей, говорити, що ніякого перевінчування не буде. Жоден канон, жодне церковне правило цього не вимагає.

Настільки людям вбили в голову, що треба переховувати і перевінчувати, що вони звикли і якось з тим живуть. Це своєрідна хвороба.

– Там церкви не переходять в інший патріархат?

– Там все трагічніше. Чому? Бо це Схід, там ближче до Росії. Там людям кажуть: не спішіть, почекайте виборів, все після виборів може змінитися.

Але вони просто забувають одну серйозну штуку: можливо, для них з політичної точки зору якась країна тепліша, якась холодніша, але Томос то є. І це не рішення України, це рішення вселенського рівня. Сьогодні формується українська незалежна церква. Чим довше ви будете думати, ти більше ви будете віддалятися від самої України.

– Але чи їм це трагедія?

– Я думаю, що трагедія. Як би не було, це ріже вуха. Я їм можу спокійно дивитися в очі, бо жодного разу не поливав брудом представників московського патріархату. Завше кажу, що вони православні і ми православні. Але чи вони мені можуть дивитися в очі?

Це трагедія, бо їм це зробити набагато важче. Як московський священик може стояти з нашим священиком за одним престолом, якщо він перехрещував після нього дітей і перехоронював покійних? Сьогодні деякі свідомі священики визнають, що це неправильно, коли з ним говориш.

– А ви спілкуєтеся з представниками МП у Волновасі?

– Чесно зізнаюся, до Томоса ми спілкувалися. Після Томоса вони мене чомусь уникають. Я не можу їх ніде зустріти. Якщо торік ми разом на Йордан освячували воду, стояли поряд, то цього року їх не було.

Хочеться просто заспокоїти: щоб бачили, що з нашої сторони провокацій не буде, що ми храми не станемо захоплювати, що це все добровільне бажання людей. Я розумію, чого ми не зустрічаємося. Там настільки промосковська сила – дуже потужна.

Наприклад, є два монастирі, Святогірська лавра, яка найбільше тримає там все «в єжових рукавицях», і Нікольський монастир, де є старець Зосима, який заповідав братії: навіть якщо Україна отримає Томос, то монастир має підпорядковуватися тільки Росії, бо тільки там спасіння. Розумна людина не могла такого сказати, бо спасіння – не в Україні чи в Росії, спасіння – в Христі. Значить, ця людина не вела до Христа, а до якоїсь іншої мети. Вони нас звинувачують у політизації, але самі тим гріхом страждають.

Ми сьогодні в храмі забуваємося про головну суть. Говоримо про політику, про вибори, але в храмі сьогодні має лунає про віру, про надію, про любов, про Христа. Я постійно кажу у Волновасі: з цього новозбудованого храму, з цієї кафедри, поки я тут, не буде лунати про політику. Бо ми забуваємо про любов і людяність. Війна закінчиться, а нам треба буде миритися.

– І ви не говорите у своїй церкві  про політику ніколи?

– Про державну – ні. Якщо про церковну, про Томос та інші речі, коли люди запитують, я пояснюю. Але агресії на Московський патріархат у мене немає, бо вони – православні. Якщо десь хтось помиляється – це інші питання. Без помилок не буває, ми всі грішні.

«МИНУЛОГО РОКУ МИ ВПЕРШЕ ОКРОПИЛИ МІСЬКУ РАДУ»

– Які у вас взаємини з місцевою владою. Ви як настоятель храму можете там звернутися до керівництва міста з проханням у чомусь посприяти?

– Є. До речі, сьогодні дуже нам допомагає міська рада, зокрема заступник міського голови (я і багато хто його вже вважаємо мером, бо він тривалий час виконує ці обов’язки) Ігор Ісміханов. Дуже цікава людина: активний, прямолінійний, що думає, те каже. Помагає в різних питаннях. Навіть коли їдеш до Луцька, а квиточків немає раптом, то телефонуєш йому – і він завше відгукується і пробує вирішити питання.  Є багато інших людей, які теж намагаються допомагати.

– А чи долучаються мешканці Волновахи до розбудови храму? Наприклад, тамтешні бізнесмени…

– Там теж є небайдужі бізнесмени. Тільки вони не такі потужні, як наші. Це й зрозуміло: що 30 тисяч населення Волновахи, а що 300 тисяч населення Луцька. Масштаби підприємств інші. Хоча там досить потужні аграрії. Є багато молодих підприємців, цього року, наприклад перед новорічними святами приїжджали вітати представники підприємства «Донбас Кераміка», з мережі будматеріалів «Фактор», що приємно.

Не скажу, що там відбуваються якісь масштабні речі: люди бояться. Коли було освячення храму, то насправді місцевих було дуже мало. Хтось пустив чутки про те, що готуються якісь провокації. Місцеві тому й побоялися. Хоч потім була Трійця, і людей був повен храм. Пригадую в той період (після освячення храму) до церкви йшло багато людей. Багато хто заради цікавості, щоб побачити, що там всередині робиться.

– А є якісь такі речі, які ви у Волновасі запровадили?

– У них нема там такого, щоб священики ходили кропити будинки. Минулого року вперше ми окропили міську раду, районну, поліцейський відділок… Вони навіть не розуміли, що ж відбувається. Запитували, чи то кропимо, чи освячуємо. Я пояснював, що то різні речі.

Немає традиції колядувати. Ми теж хочемо це «зламати». Зараз у нас, правда, трагедія, бо ніяк не можемо знайти регента. Всі, хто з музичною освітою, більше підтягнуті до Московського патріархату. Не знаю, які там накази лунають, але до нас не хочуть іти. Як регент з’явиться, ми обов’язково будемо вчити людей колядувати. 

Там похорон складається з двох частин. Одна частина – на дому, друга – на цвинтарі. Священики не їздять на цвинтарі, вони переважно ховають на дому. А на могилки дають просто освячену землю, щоб люди самі опечатували.

Для мене то був нонсенс. Я знаю, що священик має ховати людину: від хати і до цвинтаря. У них оці дві окремі частини навіть окремо коштують. Я завжди кажу, що погоджуюся хоронити людину тільки тоді, коли я ховаю її і на цвинтарі. Дехто дуже довго це не міг зрозуміти.

Якось прийшла до мене жіночка в істериці, яка десь на похоронах почала ніби сипати цю землю, а люди здійняли крик на цвинтарі, бо це не можна робити руками, почали казати їй, що вона мало не проклята до якогось там коліна… Вона дуже злякалася, прийшла і питає, що ж робити.

Отаке насичене забобонами життя. Там, до речі, дуже багато різних «бабок, відьом, чаклунів» і всякого такого. Що цікаво, вони найперше спілкуються з «бабками» і «відьмами», а потім вже йдуть до храму.

Це все тому, що радянський час там довго тримався. Священики відспівували людей таємно, по хатах, набагато довше, ніж  у нас. А на цвинтарі не ходили, бо туди ходили комуністи. Сьогодні комунізму нема, а трагедія існує.

ЩЕ В АРМІЇ ВКРАВ КИШЕНЬКОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ…

– Розкажіть про себе. Про те, як ви прийшли до Бога.

– Лучанин. Народився на 40-му кварталі. Якщо б мені колись сказали, що я піду в монастир чи в церкву, я б голосно сміявся. Вірив у Бога. Бабуся навчила такої молитви коротенької: «Дай, Боже, ніченьку переночувати, святого деньочка діждати». Довго нею молився. Хоч дитяча вона, а помічна.

А потрапив в армію – сталася там досить дивна історія. Був у нас на Яворівському полігоні такий «дєдушка», сержант. Сам строгий, але справедливий. Він постійно читав маленьке кишенькове Євангеліє. Так-от цей сержант щовечора ставав на молитву. Якось хтось із його призову щось йому там нагрубив, мовляв, «що ти там, святоша, молишся» і чоботом у нього… Він дочитав молитву, перехрестився, взяв чобіт й повернув його тому, хто кинув. Це мене вразило сильно.

Той чоловік весь час читав Євангеліє, щось там підкреслював. Отут вже моя віра прийшла до мене через гріх. Стало дуже цікаво, що ж він там підкреслює… Вирішив, що я в нього ту книжку вкраду. Що в принципі і зробив. Поцупив її, коли він вже йшов на дембель. Може, він і здогадався, що це я.

Читав цю книжечку – і вона настільки мене захопила, що я відчував ніби свою присутність в тому часі, який описується. В якийсь момент я впав на коліна, заплакав і кажу: «Боже, я знаю, що ти хочеш, щоб я став набагато ліпшим (а я вже в армії був «дєдушкою», тоді з процвітала дідовщина), то можна я після армії прийду і піду туди, куди ти мене пошлеш?». 

Там же у Львові, я охороняв КПП. Тільки оце помолився і попросив Бога, щоб він від мене «відстав», до мене щовечора стали приходити місцеві люди і ми щовечора пили. Я так спився, що вже зранку починав ходити і шукати алкоголь, мене просто трусило. Одного разу так набрався сміливості, що на вечірній перевірці мене хлопці тримали, щоб не випав зі строю. Щось ще викрикував до офіцера… Через те мене забрали у Львів на покарання. Але вони мене не покарали, вони мене спасли. Прийшов у себе. Заспокоївся. Пригод більше не було.

Після армії знову забурлило міське життя, бо все ж треба догнати. Працював на різних роботах. Доки я в один момент не відчув, як мене втомило таке життя: бари, гроші… Став удома якось увечері і попросив Бога змінити його. Перше чудо, яке Бог зробив наступного ранку – те, що я кинув палити, хоч раніше не раз пробував це зробити. Встав, викинув пачку, палити не хотілося. 

МАКАРІЙ ВОЛНОВАСЬКИЙ, КОСТЯНТИН ЖИДИЧИНСЬКИЙ і ЯКІВ СОКІЛЬСЬКИЙ 

– Знаю історію про те, що ви разом із настоятелем Жидичинського монастиря о. Костянтином Марченком працювали в редакції «Аверсу» і товаришували…

– Так, в одну пору нас, трьох друзів, можна сказати «накрило». В миру то Олег, тобто я, Андрій та Іван. Сьогодні Іван – то Костянтин, архімандрит Жидичинського монастиря на Ківерцівщині. Андрій – то ігумен Яків, настоятель Сокілького монастиря в Рожищенському районі. А я вже Макарій. Там, на Сході, мене вже називають Макарій Волноваський (сміється, - авт.).

Кожного «накривало» по-своєму, в кожного була своя історія. Я був завжди емоційний, прийшов до Івана якось, а вже чекав, що він мені скаже своє: «Що, знову тобі щось в голову збрело?». А я йому почав розказувати, що, мабуть, я став віруючий, бо вірю в Бога і хочу читати Біблію. Мене це й самого здивувало, бо нічого так не хотілося, як читати: насичуватися, досліджувати. Розказую Іванові, а він не дивується. Тоді дізнався, що і в нього є своя історія з Богом. В Андрія - своя.

– Правда, що ви свого часу були у протестантській церкві? 

– Було й таке. Коли ми втрьох почали багато читати, то  потім схотіли знайти близьку своїм поглядам церкву. Розуміли, що конфесій багато, стали ходити від однієї до іншої.

Найперше пішли в Свято-Троїцький собор. Самі винні. Було таке болото, як нині. Бабуся в притворі підлогу витирає, а ми втрьох «шляп-шляп-шляп»… Вона нам зразу сказала, хто ми є… Яків тоді ще навіть щось відповів, мовляв, отак зустрічають християн. Словом, вирішили, що то не наше.

Зайшли потім до харизматів, вони збиралися на ту пору в «Промені». Вони і стрибали, і танцювали, і обнімалися, і свідомість втрачали – просто якась ахінея. Вийшли перелякані.

Заходили потім до суботників. Вони нас вразили тим, що дійсно дуже добре знають Біблію. Але нам не сподобалося, що сала не їдять. Яків тісно спілкувався зі свідками Єгови, теж зробив висновок, що вони – не християни. І нас переконав.

Пошуки привели нас в кірху, де займалася молодь. Баптисти нам дуже сподобалися. Затишно. Співають. Моляться. Лишилися на 3,5 року. Чесно зізнаюся, що досвід набрали непоганий. Вчилися у їхніх коледжах, у біблійному інститут, були активні, займалися молоддю, робили молитовні гуртки. Десь можливо, на нас покладали надії, бо ми починали помаленьку проповідувати, а це вже було за честь.

Потім якось ми були охоронцями в їхньому таборі. Постійно утрьох трималися. Спілкувалися. Увечері пили каву, смажили картоплю… Так якось зговорилися, що у нас стався якийсь застой. Так, ніби все добре, але в духовному розумінні це ніби своєрідна стеля, межа. Ти сягнув певного рівня, а далі нема куди. Стали ще більше читати. Зрештою, залишили баптистів. Потім вступили до семінарії. Згодом усі троє пішли в монастир.

Як сьогодні пам’ятаю, коли Іван прибіг і каже: «Олеееже! Я знайшов монастир! Новий формується, в Жидичині!». Ми тоді в «Аверсі» працювали. Того ж вечора поїхали в Жидичин, познайомилися з отцем Марком, сьогодні він владика Марк, єпископ Кіровоградський та Голованівський. То і зараз мій духівник. Дуже хороша людина, можлива, через його прихильність ми залишилися в монастирі.

Увесь тиждень ми працювали в редакції, а на вихідні в Жидичині. Тоді монастир був в такому занепаді, що страшне. Місцеві люди спершу монахів сприймали як бомжів. Але вони були як одна сім’я. Щирі, відверті, цікаві.

– А рідні зрозуміли ваш вибір? Є у ваші родині хтось такий, хто цю дорогу вже проходив?

– Ні. Священиків у родині немає. Мама довго зі мною воювала, казала, що я продовження роду (крім мене, у неї ще є моя сестра), що думаю тільки про себе. Сестра тоді була не замужем. Потім сестра вийшла заміж, у неї двоє діток, бабуся задоволена. Сьогодні вона втішається. Дуже переживала за війну, молилася за мене, бачу, що через війну ще більше посивіла.

ТОДІ ВЗЯВ НАКЛЕЙКУ «ДОНЕЦЬКИЙ БАНДЕРІВЕЦЬ» І ПРИКЛЕЇВ НА АВТОМОБІЛЬ 

– Ви маєте капеланський досвід. Що це був за період у вашому житті – війна, АТО?

Насправді для мене то був дуже цікавий період. Тепер кажу: в монастирі ти ніби живеш біля Бога, молишся, але від Бога ти далеко. А потрапивши на війну, маєш таке відчуття ніби ти попав у пекло, кругом безумство, страждання, смерть, але ти до Бога близько. Таке відчуття, ніби ти до нього можеш торкнутися.

Таких чудес Божих, які відбувалися на війні, я не бачив навіть у монастирі. Бачив, коли Господь явно втручався, як в машину летіли снаряди, і вже здавалося, що там буде місиво, а ти виходиш, дивишся, а на ній ні подряпини. 

– Пішли на війну добровольцем?

–Та як… Хлопцям з Нацгвардії треба був капелан. Один із них зателефонував до отця Юрія Близнюка, теж священика. Отець Юрій відповів, що не може, бо матушка вагітна, тому зателефонував до мене. Я саме під емоціями від Майдану (їздив туди на тиждень, навіть братія не знала): відповів, що якщо хлопцям треба підтримка, то я готовий. Потім був дзвінок від владики: «Макарій, збирайся…».

Так я потрапив до хлопців. Хтось відверто казав: «Батюшка, ну що ви тут будете робити?». Розумію їх. Самі зелені, а тут ще батюшку захищай. А вже після першої поїздки на Карачун, вони мене самі запрошували й питали: «Батюшка, а ви з нами?». Хоча після Дебальцево я не витримав. Не мав сили на це дивитися.

Як приїхав сюди, як і кожен боєць, дуже переживав оцей перелом. З того всього мене витягнув отець Юрій Близнюк. Найбільша трагедія тоді, до речі, - то жалість самого до себе. А коли воно ще і снилося, і бачилося… Бо ми і витягували хлопців, і перепаковували, і в різні неприємності потрапляли. Я ж був не тільки священиком, я був і водієм.

На війні дуже розвинутий інстинкт самозбереження. Він дозволяє робити такі речі, які в нормальному житті ти не зробив би. Можливо, й ця поїздка у Волноваху – це теж мій своєрідний екстрим. Але коли я почав працювати у Волновасі, то побачив, що там такі ж люди, тільки зі своїми поглядами. Хтось обманутий, хтось у це вірить, комусь все одно.

А як інакше, коли у самому місті до сьогодні не скрізь є українське телебачення? Коли їдеш в автомобілі, а там перебиває ефір радіо ДНР? Це дивує. І це дає зрозуміти, чому там досі вірять, що ми бандерівці, ми їмо немовлят і ґвалтуємо бабусь.

– Вас бандерівцем у Волновасі часто називають?

– Та… Не називають. Я сам примудрився себе назвати. Просто мені дали автомобіль, а він на донецьких номерах. Приїжджав ним сюди – мене підрізали місцеві. Реально підрізали, іноді хотілося вийти з машини і сказати, що так не робиться. Тоді мені прийшла ідея зробити наклейку з написом: «Донецький бандерівець» на червоно-чорному фоні й наклеїти на автомобіль. Досить помічна була наклейка. В Луцьку перестали обрізати, а там – тим паче.

Насправді «Правий сектор» на Сході досі як «бабайка». І то така страшна, що капець. Панічно люди бояться «Правого сектора», це структура, яка наводить жах. Якось на території храму підходить одна жінка. Каже: «А ти етот храм Бандерє пастроіл?». Я поки перезавантажився… Кажу: «Ні. Богу».

– Які у Волновасі настрої перед президентськими виборами? Кого люди готові підтримувати?

– Люди в очікуванні. Про Порошенка там говорять нечасто, у більшості чути про Юлю. Немає засилля агітації. Мене іноді запитують, за кого я голосуватиму. Не визначився ще. Хоча є серед кандидатів побратим з нашого батальйону, це Юрій Тимошенко. От перший раз я буду точно з нього, думаю. Людина слова. Не зіпсувався у депутатському колективі.

– А цікаво, де живете у Волновасі?

– У будиночку поруч, де буде гуманітарний центр. І школа там буде. Бо є школа в центрі творчості, а ми хочемо ще при храмі. Фізично часу на все тільки не вистачає. Ніби і є викладачі, з якими можна працювати. Але вони активно займаються репетиторством, у вихідні завжди зайняті. Там люди значно бідніші. Не забереш у них ту суботу-неділю. Ясно, що якщо людину треба відривати від репетиторства, то їй треба платити гроші. Поки ми цього не можемо. Лише за світло за місяць треба заплатити 21 тисячу гривень. Прийшов рахунок – я чуть не посивів.

– Для волинян слово «Волноваха» означає і велику трагедію. Перші жертви війни. Страшні втрати. Звикли шанувати дату 22 травня. Звикли їздити у Волноваху. А як мешканці того міста сприймають цю трагедію: розстріл волинян під Волновахою у перші дні війни?

– По-різному. Одні кажуть, що дурна погибель, шкода хлопців. Інші плюють отрутою досі. Треті вшановують як своїх рідних. Мене дуже дивує, як чужі люди в храмі, де ми повісили табличку з фотографіями загиблих бійців, підходять до неї, запалюють свічку, моляться, показують на ці світлини, щось розповідають… Розумієш, що вони моляться за них і дякують їм.

Там є тільки кілька людей, які б’ють себе в груди і кричать, що вони патріоти. Більшість українців там себе в груди не б’ють. Вони тихі.

Мені дуже подобаються їхні місцеві волонтери. Намагаюся з ними тісніше працювати, хоч вони рідко йдуть на контакт, бо звикли бути такими собі одинаками. Завжди кажу, що радо їм допоможу. Їм важко. Навіть коли їм даєш нагороду, вони губляться і соромляться.

Зараз у Волновасі дуже багато сепаратизму. Люди не бояться висловлюватися вголос. Вже другу весну поспіль кажуть, що прийде весна, всіх будуть різати. В нас був такий момент, коли погрожували, що храм спалять. Але слава Богу минулося. Бо якби хотіли, то спалили б.

«МИ НЕ СПОВІДАЛИ «ВИПИВШИХ», А ТАМ  ПРИХОДИТЬ СЕРЖАНТ, П'ЯНИЙ В ХЛАМ…»

Згадалося оце з Миронівського… Зима, під Дебальцево. У Миронівському спокійно. Затишно. Кафешки відкриті. Люди ходять. За два тижні все наше місто розбомбили. Особливо по ночах. Пригадую: вдень їздимо, вночі повертаємося, виспатися нереально, бо все гепає, вікна трусяться, перевтома велика… А коли бомблять – команда «Воздух», й ми всі в підвали.

А тут мені сниться цікавий сон. Я спілкуюся з людиною, але бачу тільки тінь. Обурююся. Мовляв, хіба так можна, я ж втомлений, спати хочеться, а вони  бомблять?! Мене та людина заспокоює, каже: «Все нормально, не переживай: у вас не попадуть. Будуть снаряди падати поряд».

Прокинувся, град лягає, вікна трясуться. Візьми Макарій та й ляпни комусь зранку цю історію. Потім вже третя ніч, знову обстріли – ніхто не біжить у підвал. Заходжу до командира, кажу: «А що «Воздух» вже відмінили, що вже ніхто не біжить?». А він мені: «Ну, тут же батюшка всім порозказував, що йому сон приснився, і що нічого не буде…». Аж розпереживався я тоді, потім дуже молився Богу, щоб через мене, дурного, нічого не трапилося. 

Хлопці були хороші. Дякую Богу, що я попав у такий колектив. Бо деколи спілкуюся з капеланами, говоримо про війну і чую такі речі, від яких стає важко й мурашки по шкірі. Я знаю, що війна – це безумство, саме страшне, що може бути. Але я не бачив ніколи, аби наші хлопці вчиняли мародерство, щоб вони когось там ґвалтували, били, як їм хотілося…

Навпаки, знаю, що дехто з наших помагав мешканцям тих територій навіть фінансово: купував, наприклад, шифер, щоб садок перекрити. 

 – А вас особисто війна змінила на краще?

–  Там я побачив, що деколи треба реагувати по-іншому.  У монастирі я все робив згідно з канонами і в нас було таке правило, що як людина приходить «випивша», її сповідати не можна. Коли ми вперше приїхали на Карачун, там був хлопчина з 95-ї бригади, сержант, п’яний в хлам… Він дізнався, що є поруч священик, прийшов до мене і каже: «Хочу посповідатися». Я зрозумів, що попри канони цій людині в цьому місці я відмовити не можу. Я пішов із ним поговорити.

Коли потрапив на війну, то чомусь думав, що я звідти вже не повернуся. Але під час першого ж обстрілу відчув, як я хочу жити (сміється, - авт.). Пригадую, як приїхав додому на ротацію – і мені, мов малій дитині хотілося всього: морозива, в парк піти з малечею, на ролики, мультики подивитися…

- Ми розмовляємо в неділю. А хто зараз служить у вашій церкві у Волновасі?

- Отець Роман. Молодий священик. Ми з ним товаришуємо. Волноваха – депресивний регіон, там священики бувають різні. Є такі, які життєрадісні, які тішаться кожною хвилиною. От він такий. З місцевих. Хороша людина. Постійно його запрошую на службу.

Наші люди вже звикли до цього. Як звикли, що служба в  храмі тільки українською. Був один такий момент: запросив священика одного послужити, а він: «Пакі-пакі…». Стою в ту мить і аж чую, як мої парафіяни «риплять». Приходжу після служби, а вони мені: «Ну, то ж не по-нашому». Тоді зрозумів, що їм це важливо. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА. 

Передрук дозволено лише із дозволу редакції «Першого»

 

 

 

ппррпрпппрпр

пкпкпкпкпк

еререререр