Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Підземелля Жидичинського монастиря: як знайшли та що згадують місцеві

15:00 24.02.2020
784

Вони по-різному згадують і говорять про одне й те ж місце у їхньому Жидичині.

82-річний Аркадій Дмитрук лазив у дивний люк під старою церквою ще коли йому було 9. Каже: двоє місцевих дядьків майже місяць розбирали ходи, що відкрилися над дорогою і вели до церкви …собі на льохи, якось навіть знайшли у мурах пляшку з вином.

Батькові вчительки Оксани Вовчук було 15, коли він спускався у «підземну церкву» і бачив там …труни на стелажах у три ряди. «Торкаєшся до труни – розсипається»…

Репортаж із Жидичина Ківерцівського району підготували журналісти сайту Перший.

А він каже, що тут – «особлива тиша».

Намісник Жидичинського монастиря Костянтин Марченко зумисне назвав цю подію «стрітенням поколінь». Після того, як разом із братією неочікувано знайшов під церквою не просто підземелля, а крипту з останками, вирішив, що до цього місця має бути доступ іншим. У крипту тепер пускають. Там тепер моляться. Там справді дивна і дуже промовиста тиша.

А ще у Жидичині хочуть шукати далі. Щоби спогади були не просто спогадами. Бо якщо знаходилися ті, кому вигідно було славну історію найдревнішої української лаври (а тут сміливо говорять, що жидичинська лавра давніша за …Києво-Печерську!) замовчувати, то завше Бог дає і тих, хто має силу і мужність цю історію здійняти нагору.

Що розкажуть про древні підземелля під Жидичином його нинішні мешканці? І про що таємниче мовчить крипта під Свято-Миколаївським храмом?

Передісторія

Свято-Миколаївський монастир у Жидичині вважається одним із найдавніших монастирів України. Нині тут довели, що заснований він був ще до хрещення Русі, в ІХ-Х ст. Відродження давньої обителі почалося порівняно недавно.

Наразі монастир – це комплекс споруд і пам’яток: Палац митрополита; древній Свято-Миколаївський храм (тривалий період храм, який фактично був розташований у дворі монастиря, належав Московському патріархату, з волі громади у лютому минулого року перейшов ПЦУ); дзвіниця храму; Свято-Духівський скит.

Поруч із палацом митрополита монастир будує Воскресенський собор.

Колись комплекс монастиря був значно потужніший: поруч було приміщення, яке місцеві називали маленькою школою, була семінарія. Її, до речі, розібрали, а з тієї цегли збудували вокзал у Ківерцях.

Упродовж 70-ти років Жидичинський монастир 70 років мав статус лаври. Коли прийшли татаро-монголи і вирізали більше 100 людей з братії, все це занепало. У 17 ст монастир підпорядковувався греко-католицькому ордену василіан. Після того, як Катерина ІІ обмежила діяльність ордену монастир припинив існування. Під час Першої світової війни 1914 року в будівлі розміщався штаб 11-го Ізюмського полку. Згодом тут був сиротинець. Ще згодом – резиденція Полікарпа Сікорського, так звані архієрейські палати (були збудовані у 18 ст). У Другу світову якийсь час то був притулок для дітей, а в радянські роки – школа.

Храм поруч із палацом і дзвіниця збудовані у 1723-му.


У літописах є згадках про те, що саме до Жидичинського монастиря приїздив молитися князь Данило Галицький. Очевидно, на ту пору тут уже був потужний духовний осередок.

Нині братія монастиря разом із його благодійниками активно працюють над відновленням обителі. Жидичин став осередком розвитку місцевого туризму, культурного життя, краєзнавчих досліджень, благодійництва. Чимало сторінок з історії древнього Жидичина лишаються малодослідженими. Одна з таких – існування монастирських підземель.

У лютому 2020-го у монастирі, під Свято-Миколаївським храмом несподівано виявили давню крипту із останками похованого тут духовенства. Так підтвердилися спогади, які жидичинці передавали один одного з покоління в покоління: нібито під монастирем та храмом є мережа підземних ходів та підземелля на три поверхи донизу...

Просто пролетіло сверло

«Усе починалося насправді ще 13 років тому, коли я ще не був навіть намісником цього монастиря, а тільки сюди прийшов і жив там, де в нас зараз бібліотека. Тоді мені наснився сон, що я стою в оцьому вікні (показує на вікно, де зараз його келія, – авт.), дивився на цей храм і бачив оцю всю велику благодать над храмом», – розказує намісник Жидичинського монастиря архімандрит Костянтин Марченко.

Каже, вони не просто знайшли підземелля, не просто виявили поховання: Бог дав їм можливість здійснювати молитву над тими, хто був тут ДО них, дав змогу говорити про зв’язок поколінь.

«Коли вже все склалося так, що ми можемо тут біля храму господарювати, ми почали шукати підземелля. Я чув від багатьох людей про це. То були дуже заплутані свідчення, але про існування підземель говорили. Раніше ми пробували копати біля фундаменту збоку, під монастирем, але це все було безуспішно. А потім просто робили підлогу в нашому храмі, як раптом сверло пролетіло наскрізь. Так ми зрозуміли, що там – порожнечі», - розповідає о. Костянтин.

Тепер посеред храму – вхід у крипту, відгороджений перилами, зі сходами вниз. Його облаштували, щоби люди могли бачити, що історія цього місця виходить далеко за його стіни… і щоби над останками тут похованих можна було просто прийти і помолитися.

Спочатку стали розбирати підлогу у місці, де впало сверло. Так відкрилося підземне приміщення. Муроване. Просторе. Вихід нагору був замурований, доверху засипаний будівельним сміттям.

Про те, що це – крипта, зрозуміли, коли побачили на підлозі кості. Потім стало ясно: тут стояли труни, їх ставили одна на одну. Верхі поховання, очевидно, хтось таки турбував, бо кості були розкидані.

Ченці вирішили не турбувати похованих.

«Ми тут нічого не бетонували, навіть хрест не забетонований. Нічого не чіпали. Тільки поклали зверху підлогу, впорядкували. Але немало-небагато 45 тисяч бюджет цього всього, однак воно того варте, щоб люди бачили», - зазначає намісник монастиря.

Люди йдуть і слухають цю тишу

Підземелля під церквою виявили ще 26 грудня. Однак роботи змушені були трохи відкласти: ішли зимові свята. Згодом братія взялася облаштовувати вхід у підземелля. І буквально за тиждень, якраз на свято Стрітення 15 лютого, крипта стала доступною для людей.

У Жидичині знахідка стала сенсацією. Люди потягнулися дивитися, що ж насправді знаходиться під сільським храмом. Монастир принципово вирішив не приховувати це місце.

«Люди приходять постійно. Сидять отут, як ми з вами. Слухають. Знаєте, тут – особлива тиша. Це не просто тиша підвальна... Ніхто до цього не здогадувався про існування такого місця. Єдине, що пригадують старожили, що чули про підземелля під вівтарем. Воно є. Там порожньо», – каже архімандрит Костянтин Марченко.

Знахідка ще більше спонукатиме до пошуків нового в історії обителі. Сьогодні цю роботу тут проводять дуже натхненно.

«Слава Богу люди, які допомагають монастирю, повністю фінансують наукову діяльність. От уявіть: людина тиждень працювала в архіві у Львові, зараз в Києві, це – чималий бюджет... Потім ми їдемо у Люблін, Замость та Варшаву. Але чим більше досліджуємо, тим більше маємо пазлів і більше місць для пошуків», – наголошує о. Костянтин.

Завдяки таким пошукам знайшли герб Жидичинської архімандрії. Знайшли пом’янник (книга, де записували імена будівничих монастиря, за кого монастир постійно молиться). Знайшли цікавий указ Катерини ІІ, яка говорить про ліквідацію монастирів третього типу в період царської Росії з формулюванням «таких, як Жидичинський». Знайшли договори з колишньою броварнею Земан, де вони були зобов’язані нам поставляти бочечку пива. Навіть таке»...

Тут переконують: справжні відкриття – попереду.

«Багато років я молився, щоби Господь дарував нам якийсь зв'язок поколінь. Бо одне діло - просто гарно у книзі щось написане. Але хочеться те все відчувати і навіть десь мати змогу торкнутися до нього. Це сталося на Стрітення, я так цю подію і назвав «стрітення поколінь». Господь відкрив нам наших попередників, які тут спочивають. Ми можемо тепер не здогадуватися, що вони десь тут є, а просто над ними молитися. Для мене особисто це дуже важлива духовна підпора», – зазначає Костянтин Марченко.

І хоча доступ до крипти вільний, не про все, побачене у мурованому підземеллі ченці готові розповісти публічно. На підлозі крипти поклали великий дерев’яний хрест, над ним постійно горить лампадка. Для чого він, якщо ще один хрест встановили попід стіною невеликого приміщення?

Саме тут, кажуть, лежала (і лежить) особлива знахідка. Але все, що є у цих старих стінах, вирішили не тривожити.

«Я не прихильник того, щоби розбити з людських останків виставку. Ми, православні християни, все предаємо землі. Чому ми одних предаємо, а інших ні? Тому ми тут прибрали, кістки, які знаходили, захоронили, поставили над ними хрест. А ті останки, які глибше, так і лишили. Щодня у цій крипті відбувається братський молебень, заупокійна літія за всіма, хто тут спочиває», – каже намісник монастиря.

Хто вони, люди, що тут спочивають?

У монастирі мають перелік імен священнослужителів, які, як свідчать їхні біографії, померли у Жидичині. Але наразі жодної достовірної інформації про те, що хтось із них похований у крипті Свято-Миколаївського храму, немає. Тому все це тільки припущення. І – предмет майбутніх краєзнавчих досліджень.

«Я знав тих, хто розбирав собі ходи на льохи»

Аркадієві Дмитруку із Жидичина – 82. Все життя пропрацював бригадиром тракторної бригади. Все життя ходить до церкви. Йому було 9 років (це 1938 р.), коли він разом із другом вирішив пролізти у підземелля, що відкрилися під монастирем...

Аркадій Григорович пам’ятає Свято-Миколаївський храм ще з того часу, коли настоятелем тут був Олексій Моргаєвський. Той увійшов в історії, як однокурсник Йосипа Сталіна, завдяки якому сільська церква стала пам’яткою і ніколи не закривалася у радянську пору.

«От знаєте, де взялася табличка на нашій церкві? І як вона взялася? Оця, де пише, шо церква – то архітєктурний пам’ятник і охороняється всіма законами. Тоді закривали церкви. В Кульчині познімали купола і зробили склада. Скрізь так. А наш Моргаєвський у духовній семінарії учився зі Сталіним. Тико Сталін в політику кинувся і його вигнали. А як стали закривати церкву в Жидичині, він, видно, письмо тут боявся посилати, поїхав у Москву. І там якимось путьом дав знати Сталіну. Я знаю, як… Кажуть, що тико Моргаєвський приїхав – вже табличка є. Ше ни вспів приїхати… І церква ця не закривалася. Всі люди з Небожки, Озерця, Кульчина ходили сюди», - згадує один із найповажніших жителів Жидичина.

Тепер Аркадій Дмитрук як тільки почув про підземелля під храмом, пішов дивитися, чи то не там, де він у дитинстві лазив.

«Я навіть знаю людей, які розбирали підземелля на льохи собі. Є ще ж і їхні діти. Один чоловік приїхав з-за Буга, Юсько його називали (він Йосип). А другий то Івась, по-вуличному Івась Раків. Фамілія його – Гарбарук. То були підземелля, такі цілі ходи від церкви аж до дороги. Через те, що там була дорога, видно, те все й завалилося якось. То вони й стали розбирати вглуб. Там у мурови вони ше й знайшли бутилку з вином. Я саме з коровами йшов. Дивлюся: посходилися мужики. Шо ж то таке? Нюхають: ну, як то ніби щось спиртне. Той Івась нюхав-нюхав – і випив (сміється, - авт.). ...Розбирали ті мури вони не один день. Там цементу не було, но так все зроблено крепко, шо вони поподовбали там», - згадує Аркадій Григорович.

Маючи років 9, він з товаришем-однолітком якрась пробували пролізти у підземні ходи під монастирем.

«Я лазив туди, ми одне другого з другом туди спускали. Заходили від монастиря. Тепер то я вже розумію, що то щось було таке, як то люк, невеличкий такий, туди дорослий і крепкий чоловік би не вліз. Але ми ж були хлопчаками малими, мені тоді було 9 років, то й спускалися. Правда, ми не мали ні фонариків, нічого: сірниками черкали та й все. Нічого такого там не бачили. Ні трун, ні костей. Далеко не ходили, бо було страшно», - згадує.

Але по війні, каже Аркадій Григорович, про ходи під монастирем у селі відверто не говорили. Чи то боялися зайве сказати, чи не до того було.

«Хто тоді що говорив? Люди мали свої землі і були крепко зайняті ними, робили в полі і не мали як говорити. Працювали начорно...» - міркує собі старожил.

Коли тепер глянув на мури підземелля, теж згадав, каже, війну. У 1942-му в церкву влучив снаряд. Якраз над дверима у стіні. Але стіни не пробив, бо мури були міцні...

«От і зараз я подивився: так вимуровано, що тепер такого не зроблять. Нині – перекритіє і все. А тоді цегла ялинкою, ялинкою… Мур цей дуже грубий. Я пригадую, як у війну вдарив у церкву снаряд над дверима, то навіть стіни не пробив. Другий снаряд впав поруч, ближче до монастиря у землю. Отаке було», - зітхає.

«Мій батько згадував стелажі і труни»

Йдемо за спогадами до ще однієї мешканки Жидичина. Оксана Вовчук – учителька місцевої школи. Як тільки почула про зніхадку у церкві, згадала, як батько ділився своїми дитячими спогадами про війну. Один із тих спогадів був про те, як він якось втрапив у дивні «підземну церкву».

Андрієві Селюку тоді було 15. Це – орієнтовно 1942-1943 роки.

«Мій батько – корінний жидичанин Андрій Васильович Селюк. Він розказував, що під час війни недалеко від бічних дверей монастиря впав снаряд. Таким чином упала частина стіни підземель й утворився лаз. Тим лазом вони потрапляли всередину. Він бачив у підземеллях стелажі. Я зрозуміла, що то було три поверхи стелажів, а на них стояли труни. Розказував, що коли до труни торкалися, вона розсипалася», - розповідає Оксана Вовчук (Селюк).

Згадував чоловік, що окрім приміщення з трунами, знайшли хлопці й вихід до іншої «підземної церкви» (так вони називали ті підземелля). То був довгий мурований хід з овальними зводами.

«Вони пробували ним пройти вперед. Але пройшли метрів 200 і вперлися у ковані металеві двері. Двері були зачинені. Пройти далі вони не змогли. Окремо батько говорив про існування підземелля під вівтарем. Мовляв, то вже інше, не з’єднане з цими», - ділиться спогадами мешканка села.

Чому мовчали жидичинці про свою історію, можна зрозуміти. Найперше, навіть у період Другої світової монастир вже був давно закритий. У 30-х роках чимало патріотично налаштованих жидичан поплатилося за свої погляди. Хоча навіть у роки сталінського терору були здатні на неймовірне.

Ось наприклад...

«У 1939-му як прийшла совєтська влада, моя баба Надія Селюк дзвони з церкви познімала, а в 1947-му повісила. І ніхто й не знав! У сажовці їх тримала біля города. Звичайно, те все не сама зробила: було їх кілька чоловік таких. Але як їм вдалося це втримати від більшості в таємниці, досі дивуюся», – розказує Оксана Вовчук.

Очевидно, настане час, коли стануть відомими і таємниці жидичинських підземель та ходів.

Ця знахідка підштовхнула Жидичин до ще натхненнішої роботи над пошуками справжньої своєї історії. Нині очевидно: замовчати, переписати історію монастиря, стерти її натхненникам цієї брудної справи не вдалося.

«От ви запитуєте, чому про підземелля говорили, але ніхто їх ніколи не шукав, хоча церква весь час діяла. В тому що досі жодного слова про крипту – теж політика. Ніхто тут нічого не шукав, бо поки тут була російська церква, їх не цікавили такі речі. Що таке Жидичинський монастир? Це монастир, який найперше: ніколи не був російським. Він був колись руський, православний, потім греко-католики його забрали, а потім ліквідували. Тобто коли тут царювала Російська імперія, тут монастиря не було. По-друге, це найдревніша українська лавра. Сьогодні на це ще часто дивляться скептично. Вважається, що найдавніша Києво-Печерська. Але насправді – ця. Ми статус лаври отримали значно раніше, ніж Києво-Печерський монастир. Що це означає? Це означає, що ламаються всі скрєпи», тихо говорить о. Костянтин.

Говорить у промовистій тиші старезної крипти. Десь у лампадках потріскує вогонь. Мури мовчать. Вони не готові всі свої таємниці відкрити тут і зараз.

Але колись – таки так.

Олена ЛІВІЦЬКА

Фото Ірини КАБАНОВОЇ













загрузка...
Коментарі
7 квітня
Сьогодні
Вчора
05.04.2020
04.04.2020
03.04.2020
02.04.2020
01.04.2020
Топ оголошення
  • Продам
  • Куплю
  • Здам
  • Обміняю